Бувай, Мелоні

Я стояв на самому краю старого кар’єру, вітер тріпав моє волосся і бив по щоках.

Колись давно тут добували крейду. Потім робітники натрапили на підводні річки, кар’єр стало підтоплювати і його закрили. А коли кар’єр затопило остаточно, його облюбували підлітки, які живуть у сусідніх містечках. Усе літо тут чувся юнацький сміх, плескіт води, трелі велосипедних дзвінків і рев мопедів. Потім через кілька років вода почала йти, кар’єр сильно обмілів і хлопчаки перестали їздити сюди.  Дорога стала заростати, кар’єр виявився занедбаним і забутим остаточно.

Мені дуже подобалося бувати тут. Я повертався з роботи близько третьої. Брав термос із кавою, пару сендвічів і їхав за місто до кар’єра.

Сідав на каміння біля краю кар’єра, слухав скрекіт коників і шепіт вітру. А пізніше, під каву і сендвічі, проводжав сонце за горизонт, спускався до траси, сідав у свій пікап і повертався в місто.

Цього разу мою медитацію перервав дзвінок, якого я не чекав. Я витягнув телефон із кишені й глянув на екран.

Мелані?

Я відчув, як у мене перехопило подих і спітніли долоні. Минуло вже три місяці, як я перестав спілкуватися з нею і розірвав стосунки. Але забути її так і не зміг.

Ми познайомилися на одній із тематичних вечірок. Висока, струнка, з темним довгим волоссям, широка білосніжна усмішка. Праве око зелене, а ліве каре. Що виглядало дуже незвично і перший час трохи моторошно. Вона багато жартувала, танцювала, голосно сміялася і весь вечір підливала собі вино.

Наприкінці вечора я підловив її біля туалету. Ми познайомилися, трохи поспілкувалися, серед тижня сходили кілька разів на каву, і в нас закрутився роман.

Спочатку все було як у хорошому старому кіно — нічні бесіди, прогулянки парком, романтичні вечері, квіти, вино і пристрасний секс. Але все це змінилося після одного ранку.

Ми сиділи в маленькому кафе на Мейєр стріт і снідали. Омлет із беконом, млинці, сендвіч із куркою і гаряча кава. Кожен був захоплений своїми думками і сніданком. У якийсь момент Мелані поклала залишки сендвіча на тарілку і подивилася на мене.

— Я думаю, нам потрібно це зробити…

— Зробити що?, — запитав я, не відриваючись від омлету.

— Почати жити разом. Я можу переїхати до тебе до кінця тижня. Наприклад, у п’ятницю. Тоді на вихідних ми встигнемо розкласти речі й навести лад, — відповіла Мелані.

Я відклав омлет, поклав виделку на тарілку і запитально подивився на неї. У повітрі повисла пауза… Мелоні відкинулася назад і схрестила руки на грудях.

— І що це означає?

— Що саме “це”?

— Ця пауза? Вона про що? Ти не хочеш жити разом?

— Я не очікував цієї пропозиції зараз і зовсім не готовий до неї… Як і до самого переїзду.

— А що ти чекав? Що ми вічно будемо, як школярі, зустрічатися в кав’ярнях, тягатися парками й цілуватися на останніх рядах у кінотеатрах? Або просто трахатися по п’ятницях, а в суботу вранці прокидатися кожен у своїй норі?

— Ну навіщо так грубо, Мел. Мені здається, жити разом це взаємне рішення обох, певна готовність кожного… А ми знайомі лише близько чотирьох місяців і…

— Через тиждень буде півроку, — Мелані перебила мене.

— Ну добре… Півроку. Але, для мене мене це занадто швидко. Та й ти занадто поспішаєш, як мені здається.

— Швидко? Півроку це швидко? І це ще я не враховую всіх тих днів і тижнів, коли ти кудись зникаєш, і тебе доводиться діставати з—під… Не знаю, де ти там ховаєшся і від кого… від мене чи від себе. Я іноді взагалі не розумію, що там у твоїй голові відбувається.

— Мел… послухай. Я ж тобі чесно кажу — для мене це занадто швидко. Я не готовий ще жити разом.

— Не готовий? А коли будеш готовий?

— Я не знаю, Мел… Давай просто продовжувати пізнавати одне одного, зустрічатися, спілкуватися, а далі вже час покаже. Усе має бути природно.

—А… природно… Ну ти й сучий син.

Мелані різко встала, схопила куртку і вийшла на вулицю.

Я сторопів і якийсь час не міг зрозуміти, що я сказав не так. Кілька хвилин я роздумував, що робити. Потім, квапливо зробивши ковток кави, я вийшов слідом за нею. Але зміг наздогнав її вже біля парку.

— Мел, ну послухай. Це було дуже несподівано для мене. Я ж не кажу, що цього ніколи не буде. Просто ти занадто квапиш події.

— Навіщо я тобі, а? — зло запитала вона.

Я взяв її за руку і зупинив.

— Ну як навіщо. Ну що за питання. Ти ж не ваза для квітів… Потрібна… для чого потрібна… Хіба так можна ставити запитання? — відповів я.

— Та пішов ти, Тревіс. Залиш мене. Я просто зручна для тебе. Красива, весела і готова розсовувати ноги, а потім поїхати серед ночі на таксі додому і не мішатися під ногами. Так?

Вона штовхнула мене і швидким кроком попрямувала до метро. Я залишився стояти і розгублено дивитися їй услід, а коли вона спустилася в метро, я побрів у парк.

Я гуляв колами по доріжках парку, а перед очима стояла картина з дитинства.

Я маленький хлопчик, лежачий на ліжку у своєму кімнаті. На голові в мене подушка крізь яку я приглушено чую лайку матері з батьком. Я пам’ятаю, як вона докоряла йому і звинувачувала в тому, що він споганив їй усе життя і зробив її нещасною. Це повторювалося настільки часто, що в один момент він просто зник.

Вона намагалася потім завести стосунки, але все закінчувалося однаково — вони зникали. І в якийсь момент вона переключилася на мене. Претензії і закиди сипалися на мене день у день. А коли мені виповнилося сімнадцять років, я теж зник. Переїхав на південь, вступив до коледжу і звів спілкування з матір’ю до мінімуму — кілька дзвінків на рік і кілька листівок поштою.

Щоразу, телефоном, вона говорила як сумує і, що чекає на Різдво. А потім знову починала розповідати, які хороші сини й доньки в її знайомих. Вони і пишуть, і телефонують, і бувають на сімейних святах, і поступово розмова зводилася до претензій і докорів, що я нічим не кращий за мого татуся.

“Завдяки” їй у мене склалося стійке переконання, що все що я можу дати жінці — це страждання, біль і нещастя. Я став з побоюванням ставитися до стосунків, часто уникати їх. А якщо і починалися стосунки, то для моїх жінок це був справжній кошмар. Я дарував квіти й обсипав компліментами, потім пропадав на кілька днів. Міг не відповідати на дзвінки, або починав поводитися настільки огидно, що провокував розрив стосунків.

Дорогою додому я зайшов у винний магазинчик, напився і відключився до ранку.

Вранці я кілька разів брав телефон до рук, але так і не наважився зателефонувати Мелані… Як і ввечері… Як і наступні кілька днів.

Через тиждень я отримав від неї повідомлення: “Привіт, Тревіс. Як справи? Ми можемо зустрітися і поговорити?”

Ми зустрілися в кафе торгового центру. Вона була втомлена і виснажена. Я дивився на неї і думав про те, що ще одній жінці нічого, крім страждань, я не приніс. І що краще б мені розчинитися і зникнути… Просто перестати існувати… Аби не мучити їх усіх більше ніколи.

— Послухай, Тревіс. Я не можу просто так це все кинути. Я думала, що можу… Але схоже, я дуже запала на тебе. Напевно це все безглуздо звучатиме. Але я впевнена, що в нас усе може вийти. Я б не хотіла ось так от… Ну розумієш? Якщо ти щось таке ж відчуваєш до мене… Тоді є за що боротися. Ти розумієш про що я?

— Мел, я не знаю. Що сказати… Може, я не створений для стосунків? Може я не твій герой? Бачиш, я не можу… у мене не дуже виходить… Я постійно боюся, що в мене не вийде, що я не зможу… Що я не гідний такої, як ти. І я не дуже уявляю нас, які живуть разом…

— Так, Господи, Тревіс! Ти взагалі зі своєї голови виходиш? Цей світ крутиться не навколо тебе одного! Навколо тебе є інші люди. Вони живі, у них є почуття! У мене вони теж є. Ти не думаєш, як я почуваюся? Що я відчуваю? Чого хочу? Про що думаю?

(я знову в кімнаті на ліжку з подушкою на голові)

— Ти не чуєш мене, Мел. Ти слухаєш, але не чуєш мене. Я не зможу зробити тебе щасливою. Це не про мене. Я принесу тобі тільки одні страждання. Буде краще, якщо я просто зникну з твого життя.

— Та пішов ти до біса. Ненавиджу тебе. Клятий егоїст. Про що я тільки думала, коли писала тобі.

Вона закрила обличчя руками, плечі її затряслися, а по щоках покотилися сльози.

— Мел… Ну послухай… Так буде краще для нас обох…

Вона витерла сльози, схопила сумочку, встала і пішла…

І ось через два місяці… дзвінок від неї?

Я натиснув на кнопку і підніс телефон до вуха.

— Так… Мелані…

— Привіт, Тревіс. Як твої справи? Як мама?

• Та начебто нормально все. Мама теж… Жива ще. Як ти?

— Добре, дякую. Змінила роботу, завела кішку… А так усе по-старому.

— Зрозуміло… Ще буваєш на тих тематичних вечірках?

— Була на одній, наприкінці травня…

— Ясно…

— А ти?

— Так, ні… Якось не було компанії… Напевно так…

— Слухай, я ось чому подзвонила… Я тут почала ходити до одного фахівця. Ми багато говоримо з ним, розбираємо мої стани, комплекси, реакції. Дуже мені допомагає зрозуміти себе і змінитися. І я ось подумала про тебе… Можливо, ти теж захочеш? Ну я пам’ятаю, ти тоді говорив, що в тебе теж щось таке є… Ну, якщо, звісно, тобі цікаво таке.

— Ну не знаю, Мелані. Якщо ти про психоаналіз… Я не знаю, що тобі сказати. Мені потрібно подумати про це.

— Так, так. Я так… просто запропонувала… Може тобі буде цікаво таке… Я тобі можу надіслати номер її телефону, а ти вже сам вирішиш.

— Добре, надсилай.

— Ага… ну добре. Домовилися… Ну тоді давай… Бувай, Тревіс.

— Бувай, Мелоні.

Сонце почало сідати за горизонт. Я дістав термос, сендвічі і став спостерігати за тим, як поступово темрява поглинає кар’єр. Коли стемніло я спустився до траси. Сів у пікап і поїхав назад у місто.

Дорогою додому я заїхав на заправку, а поки чекав черги дістав телефон.

Повідомлення > Вхідні > Нове від Мел > Видалити > Ви впевнені > Так.