Двоє? Троє?

У центрі холу невеликого відділення банку “Траст Капітал” на Авенгтон Авеню на мармуровій підлозі, в чорно-білу клітинку, обличчям донизу лежав охоронець, під тілом якого виднілася калюжа бурої запеченої крові. Поруч із ним лежав формений кашкет і порожній стаканчик від кави. Очі його були відкриті. Але млявий погляд, здавалося, губився десь за шибками вхідних дверей, немов він дивився крізь них, у далечінь, на інший бік вулиці, де були припарковані поліцейські машини.

Усі три віконця кас були порожні.

Поруч із першою касою, на столі керуючого, вкотре задзвонив телефон. А з туалету, зачинені двері якого знаходилися наприкінці залу, знову стали доноситися чиїсь схлипування і стогони.

На іншому кінці відділення банку, у сховищі на підлозі біля відкритого сейфа, сиділи двоє.

Кларенс у картатій темно синій сорочці з коротким чорним волоссям, синіх брудних джинсах і червоних кедах.

Другого звали Джоуї. Кремезний хлопець невеликого зросту в чорній футболці з тюремними татуюваннями на руках, в армійських черевиках, з поголеною головою і шрамом під правим оком.

Поруч із сейфом лежали залишки розбитої камери спостереження, якісь банківські документи в папках, порожні бланки чеків і чорний рюкзак із дрібними купюрами, перев’язаними банківськими стрічками.

— Скільки залишилося?, — запитав Джоуї, повернувши голову в бік Кларенса.

Тремтячими руками Кларенс відкрив барабан револьвера і вдивився в нього.

— Три, — відповів він і кинув його на рюкзак, — У тебе?

— Чотири, — відповів Джоуї, вставляючи назад магазин у свій кольт.

— І що робити тепер?, — запитав Кларенс.

— Я що-небудь придумаю. Дай мені час, — відповів Джоуї.

— Що тут можна придумати? Ти подивися там повна вулиця поліції. Вони… Вони просто закидають нас гранатами з газом і перестріляють!

— У нас заручники. Ми озброєні. Ніхто до нас не сунеться. Тим паче з якимись гранатами, — відповів Джоуї.

— Озброєні? Сім патронів на двох? Це озброєні?, — Кларенс штовхнув ногою рюкзак.

— Вони цього не знають, — відповів Джоуї.

— Знову цей телефон… Це точно вони. Ми тут у пастці. Може…

— Нехай дзвонить. Почекаємо ще, — перебив його Джоуї.

— А що чекати? Ми в повній дупі!, — заверещав Кларенс.

— Заткнися. Усе пішло не за планом із самого початку… Якби хтось не смикався і слухав мене… не почав панікувати… тоді б він би не промахнувся. І охоронець не встиг би натиснути тривожну кнопку.

— Ти втягнув мене в це! Проста справа? Зайдемо, налякаємо і вийдемо з бабками. Так, Джоуї? І що тепер?, — Кларенс обхопив голову руками.

— Заткнися, — прошипів Джоуї, — хто ж знав, що цей ідіот кинеться геройствувати. Прибрав би руку від кнопки. Ліг би на підлогу, як усі, і залишився б живий…

Джоуї зняв кольт із запобіжника, дослав патрон у патронник і поставив пістолет на запобіжник.

— Я не очікував, що вони з’являться так скоро… Швидкі покидьки…, — задумливо промовив він, дивлячись на рюкзак із грошима.

У холі на столі керуючого знову задзвонив телефон.

— Я піду відповім, — сказав Кларенс, встав і рушив до відчинених дверей сховища.

Джоуї схопився на ноги, підбіг до нього, схопив його за горло і сильно штовхнув.

Кларенс втратив рівновагу і впав на підлогу біля столу поруч із сейфом.

— А ну не смикайся. Інакше я тобі голову прострелю. Ти мене зрозумів?, — Джоуї наставив на нього пістолет, — Я ж сказав. Я все вирішу.

Він махнув головою в бік револьвера, що лежав на рюкзаку, і рявкнув:

— Кидай сюди. Бігом!

Кларенс двома пальцями взяв пістолет і кинув його під ноги Джоуї. Той швидко нахилився, підняв пістолет і засунув собі за пояс.

— Тільки смикнися…, — зло сказав Джові.

Потім підійшов до дверей сховища, відчинив їх і прислухався.

Телефон продовжував наполегливо дзвонити.

— Сиди тут і не рипайся. Інакше пристрелю. Ти мене зрозумів?

З витріщеними очима Кларенс дивився на Джоуї і потирав шию.

— Зрозумів, — запитав ще раз Джоуї.

Кларенс ствердно кивнув у відповідь.

Джоуї натягнув маску на голову, вийшов зі сховища і рушив до столу керуючого, на якому дзвонив телефон.

Підійшовши до столу, він зняв із телефону чорну масивну трубку й підніс до вуха.

— Це детектив Марвел, — послухався голос у слухавці, — з ким говорю?

— Називай мене Джон, — відповів Джоуї.

— Ну добре, Джоне… Перехожі кажуть, чули постріли… Хочу запитати… Усі живі?

Джоуї дістав із задньої кишені штанів пом’яту пачку сигарет. Дістав одну, закурив і відповів:

— Мінус охоронець. У решти кілька синців, але вони живі… Поки що…

— Не роби того, чого не можна буде виправити, Джо… Скільки заручників?

— Еммм… Вісім… десять. А може дванадцять… Або три… або двадцять…

— Ясно… Ти головний? Скільки вас? Двоє? Троє?

Джоуї усміхнувся в трубку:

— Що тобі потрібно?

— Для початку я хочу витягнути звідти заручників. Живими. Зараз. Потім можемо…

— Ти пропонуєш угоду?, — перебив його Джоуї.

— Джо… Ти ж не віриш у те, що зможеш виїхати звідси в аеропорт із валізою баксів і вирушити чартерним рейсом до Аргентини… Максимум, що я можу запропонувати, це довічне замість електричного стільця. Труп. Заручники. Це серйозно, Джо. Ти влип приятель…

— Але й ти ж не віриш, що я відпущу їх усіх… Хтось має залишитися як гарантія моєї безпеки.

— Так не піде, Джо. Віддаєш усіх і ми вирішуємо нашу проблему далі. Ніхто в тебе стріляти не буде. Даю слово.

— А якщо твого слова замало?

— Джо… У тебе не так уже й багато варіантів. Спецназ готовий. Питання часу, коли вони почнуть штурм. Ти можеш бути живим у федеральній в’язниці або мертвим черговим невдалим Діллінджером у кримінальному зведенні. Тобі вирішувати. Вибір завжди є, Джо.

— Мені потрібні гарантії, детективе.

— Гарантії я тобі дати не можу. Але якщо ви відпустите заручників. Добровільно здастеся — буде врахована співпраця під час розгляду кримінальної справи і призначення покарання. Це єдині гарантії, Джо.

— Звучить непереконливо, капітан Америка.

— Джо… Послухай. Це хороший варіант.

— Хороший для кого?

— Для всіх, Джо… Для всіх… Хто стріляв в охоронця? Ти?

Джоуї зробив паузу, на секунду задумався і відповів:

— Ні… не я. Інший…

— Якого хріна???, — почув обурений крик за спиною Джоуї.

Він різко обернувся і побачив Кларенса, який стояв у нього за спиною.

— Твою матір… Джо! Джоу…, — голос у слухавці різко обірвався і стали чутні гудки.

Джоуї з силою кинув слухавку телефону на стіл. Вихопив пістолет і направив у бік Кларенса.

— Я ж сказав тобі не виходити, — прокричав Джоуї, — і де твоя маска, ідіоте.

— Ти… Ти… Ти… сволота! Я його не вбивав! Ти вирішив мене підставити?

Кларенс побіг на Джоуї. Потім різко смикнувся в бік, нахилився, схопив з підлоги жіночу сумочку, що валялася, і запустив нею в Джоуї.

Джоуї встиг ухилитися. Зняв пістолет із запобіжника і тричі вистрілив у Кларенса. Одна з куль влучила йому в шию.

Кларенс схопився за рану на шиї. Кров почала просочуватися крізь пальці і капати густими яскраво-червоними краплями на сорочку і на підлогу. Потім він хитнувся, оступився, впав на підлогу і почав хрипіти.

Джоуї швидко підійшов до нього, наступив на груди і вистрілив у голову.

У цей момент пролунав вибух і вхідні двері банку розлетілися на сотню скляних осколків. Наступної секунди в хол влетіли дві світлошумові гранати і вибухнули.

А ще через кілька секунд у відділення банку увірвався загін спецназу.

— Кидай зброю!!! Кидай я тобі сказав!

Джоуї засліплений і оглушений вибухом гранати впустив пістолет на підлогу. Лівою рукою прикрив очі, правою вихопив з-за пояса револьвер Кларенса і спрямував у бік того, хто кричав.

— Вогонь!

Пролунали постріли з автомата і Джоуї відкинуло назад. Він упав на спину, кілька разів його тіло стрясли конвульсії, і незабаром він завмер. Голова відкинулася вбік, і його мляві очі зустрілися з мертвим поглядом охоронця, що лежав на холодній мармуровій підлозі відділення банку “Траст Капітал” на Авенгтон Авеню.

— Чисто! Рухаємося далі!, — пролунала команда і загін спецпризначенців рушив далі.