Дженіс і Дженкінс

Я переїхав у Уоррот чотири місяці тому. Маленьке, тихе містечко на півночі Міннесоти за десять кілометрів від кордону з Канадою.

Тут було все те, про що я мріяв і чого хотів останній рік — тиша, спокій і дика природа. Містечко знаходилося на березі озера “Лісове”. На заході великий національний заповідник. У місті кілька аптек, пошта, магазини, закусочні, ресторан, загалом усе, що потрібно для життя самотній і не надто вимогливій до комфорту людині.

Останні три роки були досить складними й напруженими для мене.  Важкий, уже другий, шлюборозлучний процес зламав мене, і в моїй голові остаточно зміцнилася думка про те, що я типовий тридцяти семирічний невдаха з судовим рішенням щодо виплати аліментів на руках.

У мене були спроби знову завести стосунки і стати, як мені завжди здавалося, успішним чоловіком… Була в цьому якась відчайдушна переконаність. Переконаність у тому, що кожен чоловік, який відбувся, повинен мати успішні стосунки. Це показник його спроможності. Але щоразу я залишався один. Зрештою я остаточно втратив віру в себе. І з часом став віддалятися від сімейних компаній, повністю занурився в себе, роботу і біг.

Тоді я вирішив перебратися кудись ближче до природи і спокою. Як і хотів. Досвід роботи у веб розробці давав змогу працювати мені з будь—якого куточка світу і бути не прив’язаним до офісу.

Вдень робота, ввечері пробіжки. У п’ятницю ввечері закупівля продуктів, після якої я заїжджав у закусочну на на Момс-Вей Стейт Авеню. Маленька п’ятнична традиція: запіканка із зеленої квасолі, солодкі млинці з кленовим сиропом і міцний американо. Вихідні, як правило, я проводив у піших походах лісами, рівнинами або рибалив на озері.

Перший раз я помітив її минулої п’ятниці. Потерті блакитні джинси, високі коричневі черевики, темно-зелена клітчаста сорочка, світле, недбало зібране у хвіст, волосся. Красиве обличчя з великими виразними очима й акуратним курносим носом.

Вона квапливо увійшла в закусочну, замовила каву, сіла за дальнім столиком, довго дивилася у вікно, про щось розмірковуючи. Потім різко встала і вийшла, навіть не доторкнувшись до чашки з кавою.

Я присунувся ближче до вікна і дивився, як вона сіла в машину, втупилася головою в кермо, за кілька секунд підняла голову, завела машину і поїхала в бік канадського кордону.

У середу я зустрів її на пошті. Чекаючи на свою посилку, потайки роздивлявся її доти, доки вона не відчула мій погляд. Вона повернулася, уважно подивилася на мене і не квапливо відвернулася. Оформила посилку і вийшла з відділення пошти. Коли я вийшов на вулицю, її машини вже не було.

Інша частина тижня пройшла досить буденно — онлайн наради, новий проєкт, узгодження плану робіт, тренування, кілька дзвінків доньці, знову робота, тренування… і п’ятниця.

Увечері я написав список продуктів, застрибнув у свій пікап і вирушив у магазин. Після, як зазвичай, на Момс-Вей Стейт Авеню.

Увійшовши в закусочну, я побачив, що вона сиділа на моєму звичному місці. Я озирнувся і пішов в інший кінець закусочної, де ще були вільні столики.

Зробив замовлення і став чекати, зрідка поглядаючи в її бік. В один із таких моментів наші погляди зустрілися.

Швидко опустивши очі, я взяв у руки телефон і став робити вигляд, що читаю новини. І тут у голові почався знайомий діалог:

«Ну давай же. Не тупи. Вона звернула на тебе увагу. Вдруге. Запропонуй їй каву або сік, пончик, форель на вогні, квасолю… та що завгодно. Головне почни розмову, а там уже піде якось спілкування…»

«Яке спілкування? Яка форель? Ти забув, чим усе закінчується? Давно не було переживань, безсонних ночей або розбитого серця?»

«Можливо, це той самий останній шанс. Можливо, вже більше ніхто й не зверне на тебе увагу. Можливо, всесвіт простягає руку…»

«Ага, звісно, саме так. Хто там тобі простягає руку? А може це ще раз шанс відчути себе відкинутим? Схоже в когось коротка пам’ять. Сиди і не смикайся, чекай свою квасолю з млинцями…»

«Нікчемний невдаха. Слабак. Боягуз. Ну давай зізнайся, що просто боїшся отримати відмову. Ти уникаєш знайомств, щоб не було боляче потім. Та й узагалі кому ти потрібен? Нікчема. Щоразу одне й те саме. Просто мовчки поїси свою вечерю і вали додому. Твоя доля — самотність. Ненавиджу себе… Я знову маленький безпорадний хлопчик. У мене нічого ніколи не виходить. Мене ніхто не любить, і я нікому не потрібен.»

Усередині все стиснулося від жалості до себе. Стало огидно й гидко від усвідомлення того, що знову і знову мій внутрішній тиран узяв гору наді мною… Знову і знову…

Швидше б замовлення, вечеря і додому…

— Гей, він вимкнений. Розблокуй його.

Я підняв голову і побачив, як вона стояла біля мого столу. В одній руці тримала склянку з молочним коктейлем, інша була в кишені джинсів.

— Що? — розгублено відповів я.

— Зазвичай люди не витріщаються у вимкнений телефон. З тобою щось не так? — усміхнувшись запитала вона.

— Аааамммммм. Так… Ні… Зі мною все гаразд… Просто задумався…

— А я вже вирішила дзвонити в 911.

— Як? Навіщо?

— Ну не щодня побачиш людину, яка дивиться у вимкнений екран із кам’яним обличчям.

— Так, я просто не очікував… що хтось підійде.

— Ну, звісно. Я сяду?

Не чекаючи моєї відповіді, вона відсунула стілець і сіла. Подивилася уважно на мене і запитала:

— А де наша місіс Дженіс?

— Хто? — здивовано перепитав я.

— Є якась місіс Дженіс, яка зараз увірветься в закусочну з дітьми і двома пакетами, набитими молоком, тампонами і паперовими рушниками?

— Ні, — усе ще не розуміючи, що відбувається, відповів я, — немає ніякої місіс Дженіс.

— Чудово. Тоді привіт, я Пенні. А ти хто?

— Емммм, привіт. Я Роберт. Я займаюся веб розробкою…

— Привіт, я Пенні, і я художниця, — передражнила вона мене, — Та розслабся ти, — засміялася вона, — ти ж не на співбесіді.

—Так, я якось не особливо вмію знайомитися…

— Ну зараз знайомлюся я, — посміхнулася вона, — І так, Роберте… Ми з’ясували, що ніякої місіс Дженіс немає, і ти програміст.

— Ну не зовсім програміст… Ну гаразд. Тоді і я запитаю — чи є в тебе якийсь містер Дженкінс?

— На жаль, так… Жахливий ревнивець. Він увірветься з хвилини на хвилину сюди з рушницею дванадцятого калібру і застрелить нас обох…

Тут вона помітила, як мої очі округлилися і, не закінчивши говорити, почала реготати, прикривши рот долонькою.

— Роберте, ну чого ти такий полохливий, — переставши сміятися, сказала вона, — Я жартую. Ніякого містера Дженкінса немає. Я самотня і всіма забута.

— Зізнатися, я спочатку повірив тобі, — розгублено посміхнувшись, відповів я.

— Дивись, ти вмієш посміхатися, — знову зареготала вона, — Ти мені подобаєшся. Я думаю, що ти хороша людина. Я відчуваю людей. Мама мені завжди це говорила.

— Ти зовсім мене не знаєш, Пенні, — відповів я.

— Ти зломлений і розбитий. Я це бачу по очах. Але ти хороша людина.

— Я був двічі одружений. У мене є дочка. І немає друзів, — випалив я.

— А я два роки сиділа на наркотиках, лікувалася. Потім знову зривалася і знову лікувалася… І що? Головне не де ти був. Головне, де зараз і куди йдеш, — вона серйозно подивилася мені в очі.

Я збирався відповісти щось розумне і філософське на це, але не встиг.

— Скажи, Роббі… Я тобі подобаюся? — запитала вона.

Від хвилювання мої долоньки спітніли, і я почав хвилюватися.

— Так, Пенні. Ти мені подобаєшся. Просто я захоплений зненацька. У мене ще жодного разу не було такого знайомства, — відповів зніяковіло я.

— Роббі, всесвіт усім дає шанс. Просто бери його. Не думай, як і що. Ось ми зустрілися тут і зараз. Ми сподобалися одне одному. І це головне. Ніхто не знає майбутнього — сказала Пенні.

— Ти маєш рацію… Просто всі ці невдачі… вони знаєш… Втрачаєш віру в себе… І тут так несподівано, як сніг на голову… “Привіт, я Пенні” … це все так…

— Та до біса їх усіх, — вона перебила мене, — Забий. Вони були. Були! Це в минулому. Я пропоную сьогодення. Життя потрібно проживати зараз, Роббі.

— Для мене це не просто. Завжди було не просто. Завжди тягне подивитися, що там було позаду.

Вона махнула рукою, примружилася і запитала:

— Ну так, що? Коли ти мене запросиш на побачення?

— Я збирався в суботу поїхати на озеро… Як ти дивишся… Ти взагалі любиш природу? —запитав я.

— Так, Роббі. Я обожнюю природу. Я втекла з Чикаго подалі від цього бетону, метушні, галасу і спокус. Тепер я майже місяць пишу картини з оленями, дятлами й орлами. І, так, я із задоволенням приймаю твоє запрошення. Тільки давай поїдемо ввечері. Я дуже хочу багаття, зефір, шелест трави і зірки.

— Добре, Пенні. Тоді я запрошую тебе на побачення на озеро.

Вона підняла руки догори і широко посміхнулася.

— Можна я поставлю тобі запитання… Пенні, я бачив тебе кілька тижнів тому тут у закусочній, і ти була чимось засмучена…

— Ах, Роббі… Ну що ж, усі карти на стіл…, — вона зробила паузу і продовжила, — у мене ВІЛ… прийшли результати тестів. Результати так собі. Потрібно змінювати схему лікування і додавати ще два препарати.

Вона побачила моє здивовано перелякане обличчя, посунулася ближче і тихо сказала:

— Роберте, є правила, як жити з такими як я…. А нова схема зробить мене не заразною повністю. Твоєму здоров’ю нічого не загрожує. Я не хочу, щоб ти шарахався від мене, як від чумної, щоразу, зустрічаючись у спальні. Тому якщо тобі страшно… просто скажи мені це зараз, і ми попрощаємося. — вона відсунулася, схрестила руки на грудях і замовкла.

— Ваше замовлення, — почув я голос офіціантки.

Вона поставила на стіл тарілку з печеною квасолею, млинці, каву, глянула на нас і пішла до наступного столика приймати замовлення.

— Я можу поїхати з тобою до лікаря? Ну щоб дізнатися як і що…— запитав я її.

— Я буду дуже рада, якщо ми поїдемо разом, — відповіла Пенні.

— Слухай, а може, замовимо кави і поїдемо прогуляємося в парку? А завтра вже на озеро.

— Ти залишиш квасолю заради мене? — театральним трагічним голосом відповіла Пенні.

— Дорогою ми можемо взяти піцу, якщо ти ще не встигла нічого замовити. Тільки як бути з твоєю машиною? —запитав я.

— Нехай залишиться тут на стоянці. Завтра заберу. Ти ж підвезеш мене потім додому?

— А хіба містер Дженкінс не чекатиме на мене з рушницею дванадцятого калібру? — підморгнувши запитав я її.

— Я закрила його в підвалі. Не переживай про це, — засміялася вона.

Ми вийшли із закусочної і вирушили в парк. У машині звучало радіо, Пенні настукувала ритм на коробці з піцою і підспівувала. А на світлофорах ми мовчки поглядали одне на одного й усміхалися.