Одинадцять доларів

“Другий стіл, замовлення готове!” — крикнув Монті через плече, потім із силою вдарив кулаком по металевому дзвонику, на кшталт тих, що стоять на столі в портьє, недбало поставив велику тарілку на тацю. Простягнув руку до дошки із замовленнями, зірвав листок і почав читати.

“Гороховий суп, куряча котлета з картопляним пюре, овочевий гарнір. Якого біса… Тюремне меню?”, — подумав Монті.

Він виглянув із кухні й покликав:

— Тоні! Гей! Тоні!

— Чого?, — відповів худорлявий хлопець із прищавим обличчям і темним зализаним набік темним волоссям, який виглянув із кімнати для персоналу.

— Це, що таке?

— Це замовлення, Монті.

— Я бачу, що замовлення. Хто це замовив?, — запитально піднявши брови, запитав Монті.

Тоні ткнув пальцем у бік залу закусочної і відповів:

— Третій столик. Біля вікна. Поклав мені двадцятку і наполіг на тому, щоб я передав це кухареві.

Монті вийшов із кухні в коридор. Виглянув у зал і побачив чоловіка в шкіряній чорній куртці, темно-синіх джинсах і високих черевиках, який сидів за столом біля вікна, спиною до нього.

— А де Стівен?, — запитав Монті, повернувшись до кімнати.

— На задньому дворі. Палить, — відповів Тоні.

Монті зняв фартух, вийшов із кухні й вирушив у зал закусочної до третього столика.

У залі закусочної пахло смаженою картоплею, гамбургерами, млинцями та кавою. З динаміків, що висять під стелею, лилася тиха кантрі-музика, створюючи атмосферу спокою.

Світло від ламп заливало простір, відбиваючись у хромованих ніжках столів, за якими сиділи кілька далекобійників, стомлених далекою дорогою, і кілька місцевих жителів, які проводили вечір за неспішною бесідою.

Стіни закусочної, пофарбовані в бежевий колір, були завішані безліччю плакатів з пін-ап дівчатами і героями футбольних команд. А біля вхідних дверей стояв пошарпаний музичний апарат, де за 25 центів можна було вибрати улюблену пісню.

Обійшовши столик, Монті глянув на чоловіка, розплився в усмішці

і сказав:

— Чорт мене дери! Боббі! Якими долями?

Боббі неквапливо підняв голову, його пронизливий погляд зустрівся з Монті. Він натягнуто посміхнувся, махнув рукою на вільний стілець навпроти себе і сказав:

— Падай на стілець.

Його обличчя, з легкою триденною щетиною, було немов висічене з каменю. Вольове підборіддя, твердий погляд. Над лівою бровою виднівся свіжий шрам, а на лівій кисті красувалося татуювання павука.

Монті сів за стіл, зняв білу кухарську хустку і поклав собі на коліна. Потім рукою поправив своє чорне з сивиною волосся, придивився і запитав:

— Востаннє я бачив тебе з ось такою бородою. Де ж вона тепер?, — Монті показав рукою до середини грудей.

— То був інший час, Монті, — відповів Боббі.

Монті відкинувся на спинку стільця, його карі очі уважно вивчали співрозмовника.

— Як ти мене тут знайшов?, — запитав Монті.

— Один мій приятель обідав тут минулого тижня. Сказав, що бачив тебе у фартусі й косинці на стоянці. Давно вийшов?, — відповів Боббі.

— Місяця три тому. По—достроковому.

— Ну і як тобі вітер свободи?, — примруживши ліве око, запитав Боббі.

— Та так… Робота лайно. Керуючий дістає постійно. Це не так. То не так. Дістав вже. Ходить, спостерігає за мною. — Монті почухав потилицю, — Думає напевно, що я краду продукти…

— І скільки тобі платять?

— Одинадцять доларів.

— Не густо. Чого не знайдеш іншу?

— З моїм минулим складно знайти хороший варіант. Ніхто не хоче брати колишнього в’язня. Навіть водієм таксі в нічні зміни не беруть…

— Паршиво, — відповів Боббі.

— Ну як є, — знизав плечима Монті.

— Ну і які плани?

— Не знаю мужик… не знаю…, — Монті похитав головою, — шукати далі. Думаю, може курси закінчити. Отримати професію…

— І куди потім? На завод? Дванадцятигодинні зміни на заводі?, — перебив Монті.

— Ну з чогось же потрібно починати. Поступово встану на ноги. Зможу Джеррі відкладати на коледж, — відповів Монті.

— А що Стефані?

— Та що Стефані… Вона одразу сказала чекати не буде. Подала на розлучення і звалила у Фенікс до мами забравши сина з собою.

— І де ти зараз живеш?

— Знімаю маленьку кімнату на Дін Стріт. Старі гуртожитки. За фабрикою. Поки що там. Накопичу грошенят і переїду в нормальне житло.

— Збереш? З одинадцяти доларів на годину?, — розсміявся Боббі.

— Ну а ти що?, — запитав, підібгавши ноги під себе, Монті.

— Я, брате, в самій гущі подій, — Боббі недбало витягнув набитий купюрами гаманець і поклав на стіл перед Монті.

Монті подивився на Боббі, потім озирнувся й тихо запитав:

— Ти повернувся до старого?

— Ну брате… На одинадцять доларів я жити не вмію. І не хочу.

Монті повернув голову до вікна і став нервово покусувати губи. Потім повернувся до Боббі, посунув до нього назад гаманець і запитав:

— Ти ж не просто так тут? Так?

Боббі хитро посміхнувся і підморгнув.

— І що ти хочеш?, — запитав Монті.

— Просто допомогти старому приятелеві.

— З чого б тобі мені допомагати?

— Ти чудовий водій, ти знаєш справу, вмієш користуватися поліцейськими сканерами, знаєш місто. Це не твоє місце, Монті, — Боббі ткнув пальцем у бік кухні.

— Ні, ні, ні, ні. Мужик, я зав’язав із цим лайном. Я більше не грабую банки. Досить. Я хочу побачити, як мій син закінчить коледж, одружиться і буде приїжджати до мене на Різдво з онуками, — відповів Монті.

— Подивися на себе. Подивися навколо, — Боббі показав рукою на зал закусочної, — усі ці люди… Це суспільство. Ми для них завжди залишаємося в’язнями. Вони будуть боятися нас і не довіряти. І ти цього не зміниш. Ти можеш втішати себе і будувати ілюзії. Але для них ти завжди зек. І я зек. Вони кидатимуть тобі недоїдки зі свого столу і розповідатимуть тобі про нове життя. І ти повіриш у це сам. Але ти ніколи не станеш частиною цього суспільства.

— Ти знаєш, я все ж таки ризикну. Я зробив багато помилок у своєму житті. Але цього разу я хочу зупинитися і почати з чистого аркуша. Мені дали шанс і я ним скористаюся, — відповів Монті.

— Мені потрібен лише один день. Лише один, — сказав Боббі.

— У цьому місті повно хлопців, які хочуть заробити. Якого біса, Боббі, ти прийшов саме до мене?, — запитав Монті.

— Нашого водія… Цього кретина два дні тому копи взяли в стриптиз-клубі з наркотою… Усе сплановано. Надійні люди. Хороші гроші. Лише один банк, Монті. Лише один. Тільки як водій. Привіз-відвіз і отримав свої бабки. Хороші бабки. Мені потрібен хтось грамотний. З досвідом. Кому можна довіряти. Я тебе знаю. Та я знаю, ти хороший у цьому.

Монті дістав із кишені штанів запальничку і став крутити її в руках.

— Боббі… я не…

— Ти просто подумай. Джеррі може закінчити коледж і вибитися в люди. Або може закінчити школу і піти працювати в якійсь забігайлівці, заправці, будівництві… Або, не дай Боже, почне штовхати дурь на вулицях… Що на нього чекає тоді? Якого майбутнього ти хочеш для свого сина? Просто подумай про це… Лише один раз, — Боббі відкинувся на спинку стільця і замовк.

Монті сидів за столом, продовжуючи неспокійно крутити запальничку в руках. Спочатку його погляд блукав по підставках для солі й перцю, що стояли на столі, серветкам у пластиковій коробочці й невеликому пластиковому контейнеру з кетчупом. Потім він перевів свій погляд у вікно, розглядаючи перехожих, які проходили повз вікна закусочної. У його очах відбивалося сум’яття, сумнів і деяка тривога.

У цей момент із дверей кухні квапливою ходою вискочив Тоні. Швидко підійшов до столика, за яким сиділи Монті та Боббі. Нахилився до Монті й на вухо прошепотів:

— Там Стівен рве і метає. Давай бігом на кухню.

— Дай ручку, — сказав Боббі, звертаючись до Тоні.

Тоні витягнув із кишені фартуха ручку і простягнув її Боббі. Той вихопив серветку з коробочки, швидко написав номер і простягнув її Монті.

Монті взяв серветку, засунув у кишеню штанів і швидко рушив на кухню.

Стівен стояв біля плити з папкою в руках. Він був невисокого зросту, його голову увінчувала лисина, а на обличчі красувалися маленькі поросячі оченята, що наче ховалися за товстими скельцями окулярів. На кишені білої сорочки виднілися плями від ручок.

— Ти якого там гуляєш? Ти забув де твоє робоче місце?, — прошипів Стівен.

— Та це просто…, — почав виправдовуватися Монті.

— Твоє робоче місце тут. Ти, мати твою, кухар. Не тягатися по залу. Не тріпатися в залі. Це тобі не клуб друзів.

— Слухай, Стівене… Я всього на кілька хвилин…

— Які кілька хвилин? Ти що тут керуючий? А? Ти тут керуючий? Може я щось плутаю?

— Ні. Я не керівник.

— Я тут керуючий. І я кажу тобі, що робити. Не подобається робота — вали на хрін звідси. Бажаючі завжди знайдуться. Або захотів назад? Я можу тебе за дві секунди відправити, — Стівен клацнув пальцями перед носом Монті, — викличу копів і скажу, що ти крадеш, і повернешся знову до свого клоповника…

Стівен не встиг договорити, як Монті міцно схопив його двома руками за сорочку і з силою штовхнув.

Стівен відлетів назад. Ударився спиною об холодильник, що стояв, і впав на підлогу біля відра для сміття.

— Ти… що? Що ти… Я зараз… Ти як смієш…, — його губи затряслися, а обличчя побіліло від страху. Стівен спробував піднятися, але Монті штовхнув його ногою в груди. Взяв відро зі сміттям і висипав на лису голову Стівена. Потім із силою вдарив черевиком по окулярах, що впали на підлогу, і розчавив їх.

— Пішов ти в дупу, — крикнув Монті, схопив свої ключі від машини, зірвав із себе фартух і жбурнув Стівену в обличчя. Вийшов у коридор і швидко вибіг через чорний вхід закусочної.

***

Джеррі повернувся зі школи раніше звичайного. Кинувши рюкзак на підлогу, він попрямував на кухню, дістав пачку чипсів із шафи біля столу. Потім повернувся в кімнату. Плюхнувся на диван, увімкнув телевізор і взявся перемикати канали в пошуках чогось цікавого. Через кілька хвилин Джеррі зупинився на одному з каналів, де показували молодіжне шоу.

Він зручніше влаштувався на дивані, відкрив пачку чіпсів і почав дивитися. Раптом серіал перервався і на екрані з’явився диктор у строгому чорному костюмі з напруженим виразом обличчя.

“Ми перериваємо програму на екстрений випуск новин.

Зухвале пограбування банку “Американ Траст” переросло в погоню міськими вулицями Тусона. Згідно з даними, невідомі зловмисники спробували пограбувати банківську філію на Гамільтон Стріт близько десятої ранку. Під час погоні розгорілася перестрілка, в якій трьох злочинців було ліквідовано. Один зміг втекти. Його ім’я — Роберт Джонсон. На екрані ви можете побачити фотографію з поліцейських архівів. Правоохоронні органи просять усіх, у кого є будь-яка інформація про місцезнаходження злочинця, який втік, повідомити про це в найближчий відділ поліції.

Імена інших загиблих злочинців: Монті Томпсон, Джеймс Міллер, Майкл Девіс. Їхні фотографії ви теж зараз можете бачити на екрані”…