О шостій п’ятнадцятій ранку я вийшов з дому, тримаючи будівельну каску помаранчевого кольору в одній руці та невеликий рюкзак в іншій.

На мені були вдягнені робочі черевики, футболка кольору хакі, сині джинси і жовтий жилет, на спині якого ще можна було розгледіти затертий напис “BS Construction Co”.

Я відкрив автомобіль, закинув на заднє сидіння рюкзак і каску. Сів за кермо, увімкнув радіо, завів пікап і рушив до Джейсона.

Дорогою я заскочив у “Starbucks”, взяв дві кави. Потім на заправку — дизель, цигарки і далі Вашингтон Авеню до будинку Джейсона на Вентворт Роад.

Це був невеликий одноповерховий будинок із гаражем і галявиною, що дістався йому після смерті матері три роки тому. Пофарбовані білою фарбою панелі стін. Дах, вкритий коричневою черепицею. Невелика веранда, на якій стояли два плетених крісла і столик.

Приблизно о сьомій я був у Джейсона біля будинку. Припаркувався і став чекати.

“Нова скандальна стаття Марка Голдберга, що вийшла цього тижня в газеті “The Boston Sun”, розкриває шахрайські схеми будівництва житла для ветеранів. ФБР уже заарештувала помічника мера Саллівана, керівника одного з великих забудовників міста, а також… “.

“Довбані козли”, — роздратовано подумав я і перемкнув радіо на інший канал.

“Ну Джейсон. Ворушись же”.

Дістав із кишені телефон, набрав номер Джейсона.

Немає відповіді.

“Твою ж матір, Джей”

 Я відчинив двері пікапа, вийшов з машини і рушив до будинку. На галявині лежали перевернута набік газонокосарка, дитячий велосипед та іграшки.

Підходячи до ганку, я почув лайку в глибині будинку і швидкі кроки.

Раптом двері відчинилися і на порозі з’явився Джейсон у старих армійських штанях, сорочці та черевиках. Його світле волосся і борода були розпатлані. А на шиї бовталися армійські жетони. Він повернувся до відчинених дверей і закричав:

— Та пішла ти до біса, тупа сука. Пішла ти. Сама підстрижеш цю кляту галявину. Ножицями.

Джейсон із такою силою зачинив двері, що задзвеніло скло у вікнах. Потім, із гнівним виразом на обличчі він відірвав підкову, прибиту до дверей, і люто жбурнув у кущі.

— Гей, гей… Ти, чого твориш, мужик?, — крикнув я йому.

Джейсон мовчки пройшов повз мене, відчинив пасажирські двері, сів у пікап, дістав сигарету і закурив.

Я, як і раніше, стояв на галявині перед будинком.

— Давай, Мітч. Поїхали вже. Якщо я знову запізнюся, Донні мене точно викине, — крикнув він мені.

Я повернувся, сів за кермо і ми рушили в дорогу.

— Мій?, — запитав Джейсон і вказав пальцем на паперову склянку з кавою.

— Так. Свій я прикінчив дорогою до тебе.

— Дякую, чувак.

Джейсон узяв каву і почав пити.

— Остигла?, — запитав я.

— Нормально. Тепла ще, — відповів Джейсон.

До Вашингтон Авеню їхали мовчки: Джейсон докурив цигарку, викинув недопалок у вікно і одразу ж закурив наступну.

— Ну і що цього разу?, — запитав я його.

Джейсон зробив глибоку затяжку, випустив дим у вікно, повернувся до мене і сказав:

— Лінда на вихідні поїхала до своєї матері в Олбані… Забрати Кевіна. Мене просила підстригти газон. Я пішов у гараж. Витягнув газонокосарку. Але ця сволота не завелася. Повернувся в гараж за інструментами. Дістав з-під столу шухляду… за нею пляшка, — Джейсон грюкнув у долоні, — Я зустрівся з Джеком, надирався і вирубився. А ввечері вона повернулася і побачила, як я валяюся на підлозі гаража. Не знаю як, але вона перетягнула мене в будинок. Кинула біля кухні, а вранці почалося…

— Чувак, зав’язуй із цим. Я вже скільки разів тобі казав. Кидай це. Не можеш сам — давай до лікарів. Я допоможу. Від тебе тільки бажання.

— Та немає в мене проблем з алкоголем. Просто стрес після довбаного Афганістану.

Я глянув на нього і запитав:

— Ти скільки вже тут? Півроку?

— Сім місяців десь.

— Ну і? Сім місяців, бро! Сім! Тобі ж пропонували допомогу. Психоаналітики, антидепресанти. Ветеранський клуб… Може, час уже повернутися в нормальне життя?

Джейсон махнув рукою і відповів:

— Нормальне? Це що таке? Товпитися з набитим візком біля каси в “Walmart”? Барбекю в суботу біля озера? Або що? Нажратися ксанаксу і жити як овоч? У дупу таке нормальне життя…

Джейсон викинув бичок з вікна і зачинив вікно.

— Так, чувак. Саме так. І “Walmart”, і візок, і барбекю, і футбол у вихідні. Якщо тобі це не треба, то зроби це для Лінди. Для Кевіна. У тебе сім’я.

— Сім’я… Твою матір. Сім’я. Ще велике питання, чи моя це дитина. Поки я там у горах стирчав, — Джейсон повернувся до мене і віддав честь, — Завжди вірний. Уперед морпіхи. На захист американської демократії! Ура!

— Та твою ж матір, Джейсоне. Кевін твій син. Припиняй нести нісенітницю.

Джейсон повернувся до мене, примружився і сказав:

— Слухай, а ти ж навесні був тут… Після госпіталю ти ж приїжджав до батьків… У березні, так? Чи у квітні?

— Ти до чого це хилиш?

— Ти ж заходив до неї, — сказав він.

Я швидко глянув у дзеркало заднього виду, різко крутнув кермо вправо, зупинився і повернувся до Джейсона.

— Так я був у неї. Ти ж мене просив зайти і провідати як вона. Може потрібна якась допомога, — я відчув як мої долоні спітніли.

— Ну ти допоміг?, — Джейсон дивився на мене.

— Пішов ти до біса. Вали з машини, — я схопив Джейсона за комір сорочки і струснув його.

Джейсон різко сіпнувся назад, почувся тріск, і комір сорочки залишився в мене в руці. Скориставшись паузою, Джейсон відчинив двері пікапа і вивалився на траву біля дороги.

— Більше не попадайся мені на очі. Я тобі голову відкручу. Зрозумів?, — крикнув я йому в слід і зачинив двері пікапа.

— Ей! Як я доберуся?, — запитав Джейсон, піднімаючись на ноги.

— Викличеш таксі, — крикнув я. Вдавив педаль газу в підлогу і поїхав.

За сорок хвилин я приїхав на будівництво. Взяв на задньому сидінні рюкзак, надів каску, закрив пікап і рушив на будівельний майданчик.

Підходячи до майданчика, я побачив, що стоять вантажівки з щебінкою і моя бригада будівельників.

— Ну що тут у нас хлопці?, — запитав я, підходячи до них.

— Привіт, Мітч, — відповів Лео, — поки що не заливаємо. Чекаємо бетон.

— А що Донні каже?, — запитав я.

— Нам нічого. Він із самого ранку бігає як ужалений. Якісь проблеми схоже.

— А де він сам?, — відповів я і сів на бетонні блоки біля котловану.

— Зараз буде. А ти чого сам? Де Джейсон?, — запитав Гарі.

— Не питай, — відповів я махнувши рукою.

За кілька хвилин з’явився Донні. Він швидко йшов до котловану з якимись документами під пахвою і про щось голосно говорив по телефону.

Донні підійшов до мене, привітався і сказав:

— Привіт, Мітч. Чекаємо на бетон. Оператор помилився і відправив наш бетон на інший об’єкт. Тож чекаємо коли повернуться сюди. Це пару годин точно. Давай поки що свою бригаду до Стівенсона на другий майданчик. Нехай там поки що допоможуть. Потім як привезуть бетон почнемо заливати тут.

— Добре, Донні. Ти чого такий заведений?, — запитав я.

— Наша компанія засвітилася в скандалі з новим проектом для ветеранів. На почитаєш, — він сунув мені газету в руку, — А де знову Джейсон?

— Повинен бути… ми посварилися. Я його висадив по дорозі… Сам має дістатися.

— Не подобається він мені. Без образ, Мітч. Запізнюється часто. Хлопці чули від нього запах алкоголю. Мені не потрібні проблеми тут. Нехай шукає нову роботу. Я знайду йому заміну. Бажаючі є.

— Окей, Донні… Але… Давай я з ним поговорю ще раз… Він не поганий хлопець просто…

— Та скільки вже можна з ним говорити?, — Донні перебив мене.

— Ну складно йому… Складно адаптуватися після всього, що пережив.

— Мітч. Подивися на Лео. На себе. Він застряг десь там у горах. Але це не моя проблема. Вибач.

— Донні. Останній раз. І все.

— Не побачу його через дві години на заливці бетону — звільню.

— Дякую, Донні. Ти хороша людина.

— Я знаю, — відповів Донні, — І зайди в офіс за рознарядками на сьогодні й завтра.

Донні повернувся і попрямував до третього будівельного майданчика. Я ж вирушив до офісу, щоб забрати рознарядки, випити кави і поговорити з Меріл. Через двадцять хвилин я вирушив на другий будівельний майданчик.

Джейсона я там не побачив.

Дістав телефон. Нещодавні дзвінки > Джей.

Немає відповіді.

“Чорт тебе дери, Джей”, — буркнув я про себе, вийшов на парковку і сів у свій пікап.

Увімкнув телефон знову. Телефонна книга>Лінда.

“Ні”, — поклав телефон у кишеню.

Запустив двигун і рушив до Джейсона.

Під’їжджаючи до його будинку, я помітив кілька поліцейських машин, швидку допомогу, а також темно-синій мінівен із написом “SWAT”. Місцевість була оточена роззявами. Я швидко вийшов із машини і підійшов до поліцейської огорожі.

— Що тут сталося?, — запитав я людей, які стоять біля загородження.

— Якийсь скандал сімейний, — відповіла жінка в зеленому халаті.

— Убивство. — почув я голос за спиною.

Я обернувся і побачив темношкірого літнього чоловіка в темно-зеленому спортивному костюмі.

— Я чув розмову детективів. Хлопець прийшов додому п’яним, можливо, під впливом наркотиків, влаштував скандал. Сусіди чули їхні крики та лайку. Дитячий плач. Потім її крики про допомогу. А коли пішли постріли, викликали поліцію.

— А що з дитиною? — запитав я, відчуваючи, як у мене завмирає серце.

Чоловік знизав плечима.

— Це все, що я встиг почути, — відповів він.

У цей момент із дверей будинку з’явилися коронери з двома каталками, на яких лежали тіла, упаковані в чорні пластикові мішки. А за кілька хвилин із будинку вивели Джейсона в наручниках. Він ішов волочачи ноги, голова його була опущена, а сорочка була забруднена кров’ю. Поліцейські посадили його на заднє сидіння машини. Я дивився, як поліцейська машина їхала, не помічаючи, як небо згустилося, подув вітер і почався дощ.