Правда чи дія?

— Так, Джеффе. Все правильно. Ми не можемо просто укріпити бетонні балки, приваривши до них якісь металеві труби для надійності. Я навіть не уявляю, куди ти зібрався їх там варити, — Ник міцно тримав кермо однією рукою, а іншою намагався послабити вузол краватки. — Це так не працює. Ми вже про це говорили.

— Я тебе почув, Нику, — відгукнувся голос у гучномовці, — але договір підписаний. Гроші отримані. Що мені тепер? Просто повернути їх і сказати: “Ой, нам тут треба все переробити, і це буде коштувати ще дорожче”?

— Джеффе, послухай. Я не братиму на себе відповідальність за те, що все це одного дня може впасти людям на голову. Якщо вони раптом вирішили додати терасу на даху — я зобов’язаний зробити нові розрахунки та внести зміни в креслення.

— Нік… — Джефф роздратовано зітхнув. — Може, ми все ж таки щось придумаємо? Я хочу закінчити з цим, — наполягав він.

— Ми можемо придумати нові розрахунки та креслення. Для цього я і їду на зустріч, — відповів Нік.

— Гаразд, — Джефф важко зітхнув. — Я тебе почув. Подзвони мені, як тільки все закінчиться.

— Та твою ж мати… — вилаявся Нік.

— Ей, що там у тебе? — запитав Джефф.

— Я пропустив з’їзд на шосе до Лафайєта.

— Господи, Ніку. Як можна було пропустити з’їзд? Там же знаки! — ще більше роздратувався Джефф.

— Я не можу одночасно кермувати, говорити з тобою і стежити за знаками. Зустріч о другій. Зараз лише половина першої. Час ще є. Знайду розворот і повернуся. Без проблем. Все, бувай.

— Гаразд, Ніку. Чекаю дзвінка.

Джефф поклав слухавку, і зв’язок обірвався.

Нік вільною рукою зняв краватку, жбурнув її на сусіднє сидіння, поруч із портфелем із коричневої шкіри. Потім дістав з кишені сорочки пачку сигарет, спробував зубами витягти одну, але вона вислизнула й упала під ноги.

— Та щоб тебе… — пробурмотів він, зітхнув, спокійно дістав останню сигарету, закурив і втупився в далечінь. Незабаром побачив велику вивіску заправки Shell. Під’їжджаючи, увімкнув сигнал повороту, скинув швидкість і заїхав на стоянку.

Типова придорожня заправка: паливні колонки, вогнегасники у підставках, кілька клумб із запиленими квітами біля входу, масні плями на асфальті, дрібне сміття та кіт, що мирно дрімав на нижній полиці стелажа з моторними оливами.

Припаркувавшись навпроти магазину, Нік заглушив двигун. Відкрив портфель. Його рука машинально ковзнула у внутрішню кишеню, намацала знайомий рельєф — гаманець. Він витяг його і звичним рухом розкрив.

Кілька банкнот, кредитні картки та фотографія жінки з м’якою усмішкою. Каштанове волосся ніжно обрамляло її обличчя, а в зелених очах світилася радість. На руках вона тримала немовля, загорнуте в пелюшку з кумедними малюнками тварин.

Нік на мить затримав погляд на знімку, ніби уникаючи спогадів. Потім тихо закрив гаманець і сховав у нагрудну кишеню сорочки.

Він поклав голову на кермо, задумався. Важко зітхнув, випростався і подивився в дзеркало заднього виду.

Звідти на нього дивився типовий офісний клерк: сірий костюм, біла сорочка з трохи затертим комірцем, акуратно підстрижене каштанове волосся, зачесане набік. Єдина деталь, що виділялася в цьому нудному образі, — круглі окуляри у витонченій золотавій оправі.

Нік смикнув комір сорочки, відкрив двері, вийшов з машини та попрямував до магазину. Відчинивши скляні двері, він увійшов у приміщення, наповнене ароматом кави та джазовою мелодією, що лунала в повітрі.

Інтер’єр магазину поєднував у собі мінімаркет та південну атмосферу. Світло-сіра плитка, лампи з м’яким жовтим світлом, повільно обертові вентилятори, що створювали приємну прохолоду. Бежеві стіни були обвішані рекламними плакатами.

За касою стояв молодий хлопець, схожий на студента, який підробляв на літо. Футболка з принтом, поверх — червоно-чорна картата сорочка.

— Добрий день, сер, — привітався хлопець.

Нік кивнув у відповідь.

— Пачку Lucky Strike, — він відкрив гаманець і кинув на прилавок двадцятку. — Де найближчий розворот на Лафайєтт?

— Миль через десять-дванадцять, праворуч. Але доведеться робити гак об’їзною — там зараз ремонт. Вам простіше їхати через Морган-Сіті.

— Ти впевнений?

— Абсолютно, сер. Так буде швидше.

— Гаразд. Дякую, — сказав Нік, заховав гаманець у задню кишеню, взяв сигарети й вийшов із магазину. Сів у машину і поїхав.

Через деякий час Нік опинився в Морган-Сіті.

Праворуч тягнулися вивіски ресторанчиків із крабами, креветками та устрицями. Лавки з рибальським приладдям, сувенірами та одно- або двоповерхові будинки зі світлими фасадами, коричневою черепицею і верандами, що ховалися в тіні кипарисів.

На протилежному боці вулиці виднілися причали, де на хвилях похитувалися рибальські човни та катери.

Проїхавши місто, Нік виїхав на шосе. За кілька хвилин йому зустрілася вивіска ресторану: величезний краб у каструлі, що тримав стрілку, яка вказувала поворот праворуч.

Нік глянув на годинник: «Час є. Можна й пообідати.» Він звернув, і незабаром серед кипарисів на березі річки показалася невелика будівля, утопаючи в зелені.

Поруч із ресторанчиком починався акуратно викладений дерев’яний спуск, що вів просто до води.

Нік припаркувався, вийшов із машини, потягнувся й глибоко вдихнув. Перш ніж зайти до ресторану, він вирішив підійти до річки, сподіваючись хоч на мить відволіктися від тривожних думок і відчути спокій.

Спустившись вниз, він побачив невеликий причал, що простягався в тихі води, де кілька човнів повільно погойдувалися на легкій рябі.

Він уже збирався пройти причалом ближче до води, як раптом у кишені штанів завібрував телефонний дзвінок. Нік витягнув його, глянув на екран.

«Що ще…», — роздратовано подумав він.

— Так, Джеффе, — відповів Нік, натиснувши кнопку виклику.

— Е-е-е… Слухай, Ніку… — Джефф зам’явся. — Ти зараз де?

— Заїхав пообідати в Морган-Сіті. Джеффе, у мене ще…

— Морган-Сіті?… Ем… Гаразд. Тобі треба повернутися в офіс, — перебив його Джефф.

— Що це означає? А як же зустріч? — Нік сильніше стиснув телефон.

— Я зустрінуся з ними сам. У нас новий проєкт… Терміновий. Ти маєш зайнятися ним уже сьогодні, — сказав Джефф.

— Що означає сам? Який ще новий проєкт? Я нічого не розумію…

— Я сам усе вирішу, — Джефф знову перебив його. — Тобі просто треба повернутися в офіс і зайнятися цим завданням. Це ясно?

— Ні, мені не ясно. Ти забираєш проєкт і хочеш протягнути його в такому вигляді? Ти розумієш наслідки? Думаєш, я дозволю тобі це провернути?

— Ти що, погрожуєш мені? — голос Джеффа став жорстким.

— Я… Ні, Джеффе… Я просто кажу… — Нік запнувся.

— Слухай уважно, Ніку. Я не раджу мені погрожувати. Одним рухом пальця я можу перетворити твоє життя на пекло. У мене є дуже цікаві записи з камери. Як ви заходили в кабінет і через скільки вийшли. Вона – розпатлана, поправляє спідницю. Ти – з напівзаправленою сорочкою, в руці пляшка. Як думаєш, що скаже твоя дружина, якщо побачить це?

Нік стиснув телефон так сильно, що кісточки пальців побіліли.

— Візьмеш новий проєкт і забудеш про цей, — голос Джеффа став низьким і загрозливим. — Не роби того, про що потім пошкодуєш. Ти все зрозумів?

Джефф поклав слухавку.

Нік ще кілька секунд тримав телефон біля вуха. Потім опустив руку, поклав телефон у кишеню і застиг, втупившись у річку порожнім поглядом.

За мить його накрила лють від безсилля. Він схопив палицю, що валялася під ногами, і, не знаходячи іншого виходу, кинувся до дерева. Удари сипалися один за одним — глухі, люті. Він бив, поки руки не почали тремтіти.

Хрускіт. Палиця тріснула. Нік з усієї сили жбурнув залишок у річку. Схопився за голову, закинув обличчя до неба і закричав:

— Сучий син! Тупий сучий син! Ти задоволений?! Тепер ти задоволений?!

Різким рухом він зірвав краватку, смикнув угору, ніби намагаючись задушити самого себе, потім ослабив, стягнув із шиї й жбурнув у траву.

Озирнувся. Навколо — нікого.

Присів навпочіпки, закрив обличчя руками. Завмер. Потім встав. Тремтячими пальцями витягнув з кишені сорочки сигарети та жадібно закурив.

— Спокійно… Треба взяти себе в руки, — думав Нік, відчуваючи, як напруга стискає скроні. Якщо Джефф такий упевнений у своїх діях, значить, у нього є свої люди в будівельному департаменті… А може, і в Департаменті міського планування. Звертатися туди — ризиковано. Скаргу або замнуть, або спробують звалити все на мене і засудити.

Він провів рукою по потилиці, ніби намацуючи вихід.

— Чорт, ну і вляпався. Ідіот! Які ще варіанти? Анонімний лист? Ні, його просто викинуть.

Нік різко підвівся, струсивши попіл.

— Газета! Точно! Це буде вибух! Ексклюзив, який вони не зможуть зам’яти. У мене є всі документи щодо проєкту. Я зв’яжусь із журналістами, розповім, покажу креслення. Вони люблять такі скандали. Це найкращий вихід.

Але вже за мить він завмер і опустив руки.

— А далі що? Відео дійде до дружини… Суд. Розлучення. Лінда отримає опіку, а я? Аліменти. Поділ майна. Зустрічі раз на місяць… Чужий у житті власної доньки.

Нік важко видихнув.

— Ні. Ні. Про що я взагалі думаю… Він просто розчавить мене.

Нік розвернувся і, важко ступаючи, рушив до стоянки. На пів дорозі зупинився. Закинув голову, заплющив очі, у грудях защемило.

— Ну ти й покидьок. Безвольний боягуз, — прошипів він крізь зуби. — Якщо цей проєкт проштовхнуть і збудують торговий центр — люди постраждають. Багато людей. А якщо там опиниться Мелісса? Якщо вся ця конструкція завалиться їй на голову? Навіть якщо не Мелісса. Будь-хто… А діти? Як ти можеш? Що з тобою, ти справді готовий врятувати власну шкуру, поставивши під загрозу сотні життів?!

Нік розмахнувся ногою і штовхнув невеликий камінь, що лежав на стежці. Потім знову нервово закурив, затягнувся так, що гіркота цигарки обпекла горло.

— Ні, досить… Візьми відповідальність, — сказав він собі. — Час мине. Мелісса заспокоїться. Може, пробачить… Може, навіть забуде. Але я не можу просто так піти від цього. Якщо я не зупиню його зараз — потім буде пізно. Я зобов’язаний це зупинити.

Він кивнув сам собі, ніби остаточно підтвердив рішення. Вага відповідальності нікуди не зникла, але стала трохи легшою.

Дійшовши до машини, він відкрив двері, сів за кермо і взяв телефон. Швидко вбив у браузері new york times, зайшов на сайт, прокрутив униз. «Зв’язатися з нами». Палець упевнено рушив до номера редакції. 

У цю мить на екрані висвітилося повідомлення від Мелісси: «Коханий, купи вина. У Сари виліз перший зубчик. Люблю тебе.»

Нік затримав погляд на повідомленні, не одразу відриваючись. З хвилину дивився на екран, відчуваючи, як його серце стискається, а думки знову плутаються, як у тумані. Палець завмер над екраном. Наступної секунди він прибрав його. Відклав телефон убік. Зачинив двері автомобіля. Завів двигун і рушив у дорогу.