Три покоління

На столі стояли чисті й витерті насухо чашки, кошик із фруктами, кавоварка і паперові серветки в сріблястій підставці.

 Генрі увійшов на кухню, підійшов до столу, увімкнув кавоварку, взяв із кошика яблуко і запитав:

 — А де сніданок? Моллі!, — відкусив від яблука невеликий шматок і почав жувати.

 У коридорі почулися квапливі кроки і на кухню увійшла Моллі. Вона була вдягнена в темні домашні штани, клітчасту кремову сорочку, поверх якої був одягнений білий в’язаний кардиган, а її довге світле волосся було спішно зібране у хвіст.

 — Вибач, Генрі. Зараз буде готово.

Вона дістала з кухонної шафи хліб для тостів, а з холодильника яйця і молоко.

  — Ти забула? Я вчора казав, що поїду раніше.

 — Ні… не забула. Читала допізна, потім не могла заснути, а вранці ніяк не могла прокинутися. Я зроблю тобі омлет і тости — це швидко. Ти не проти?

 — Чудово, — відповів Генрі і став дивитися у вікно.

 Грюкнули вхідні двері і за хвилину Джейкоб зайшов на кухню. На ньому були вдягнені легкі шорти, сіра футболка з написом “армія”.

Генрі повернувся до нього і сказав:

 — Доброго ранку. Скільки?

 — П’ять миль за сорок три хвилини, — відповів Джейкоб, налив води в склянку і став жадібно пити.

 — Непогано… Непогано… Давай у душ і сюди. Є розмова, — відповів Генрі, глянув на годинник, розгладив вуса і вийшов із кухні.

 За 20 хвилин уся родина сиділа на кухні. Генрі, Моллі та Джейкоб.

 Моллі мовчки сиділа з кухлем кави в руці й задумливо дивилася у вікно, покусуючи губи.

 Джейкоб увійшов на кухню, відчинив холодильник, дістав пакет з апельсиновим соком, налив у склянку, взяв сендвіч із тарілки і сів за стіл.

 — І? Що за розмова? — запитав він.

 Генрі швидко впорався з омлетом, парою тостів, взяв каву і подивився спочатку на Моллі, потім на Джейкоба.

— Уранці я зустрічаюся з полковником Джефферсоном. Наступного року ти закінчуєш школу і вступаєш до академії. Документи я підготував, — сказав він.

— Тату. Я вже говорив… Я не хочу бути військовим. Я хочу стати художником, — відповів Джейкоб.

Генрі стукнув кулаком по столу, чашка з кавою підскочила і на стіл пролилося кілька крапель кави. Моллі швидко встала з-за столу, взяла серветку, витерла каву і сіла за стіл.

Генрі нахилився до Джейкоба і сказав:

 — Це марна трата часу. Три покоління нашої родини були військовими. Твій дід, прадід, я. Військовий — це престиж, звання, нагороди. Це повага і пошана. Я бачив твої картини з полями і поні в кущах. Ти вже вибач за прямоту… Але не схоже, що ти станеш Пікассо. Та й до того ж художники — це бідні самотні, оп’яні невдахи.

— Тату, я вже давно не малюю поні. Це було кілька років тому. І то були не поні, а олені… І якщо вже на те пішло…, то Пікассо не малював оленів, — відповів Джейкоб.

— Та мені плювати. Хай хоч пінгвінів у сомбреро малював, — відповів Генрі.

— Зараз я пишу портрети. Міс Міллер каже…, — продовжив Джейкоб.

— Гей. Гей!, — Генрі перебив його, — Міс Міллер не займається твоїм вихованням. Я займаюся. Наступного року ти вступаєш до академії і крапка. Це вирішено.

Моллі подивилася на Генрі, прибрала руки під стіл, поклавши їх на коліна, і сказала:

— Місіс Міллер каже, що в Джейкоба талант. У середу вона влаштовує виставку його робіт у школі. Можливо, тобі все ж варто прийти і подивитися його картини?

 — Ну чудово. І ти туди ж. У мене немає часу на ці дебати і виставки. Він буде військовим. Я знаю — так буде краще для нього. Крапка.

 Генрі встав з-за столу, вийшов до коридору, одягнув кітель, поправив краватку, взяв у руку кашкет і вийшов із дому.

 — Я не поїду в академію. Я краще втечу… та хоч на Аляску. Я не хочу бути військовим. Це не моє. Я хочу писати картини. — сказав Джейкоб.

 — Я поговорю з ним. Я обіцяю, — відповіла йому мама.

 Увечері Генрі сидів біля каміна і читав газету, потягуючи односолодовий віскі десятирічної витримки.

 Моллі поставила пиріг у духовку. Прийшла в кімнату, сіла поруч із Генрі і сказала:

— Послухай, мені потрібно з тобою поговорити.

 — Якщо ти знову про майбутнє Джейкоба — я вже все сказав, — відповів Генрі, не відриваючись від газети.

 — Я знаю, що ти хочеш кращого майбутнього для нашого сина. Я розумію це. Але подумай ось про що. Може, справді військова кар’єра — це не його шлях? Так, ти можеш натиснути і змусити вступити до військової академії. І, можливо, він її навіть закінчить. Але чи буде він щасливий? Він не хоче бути військовим. Він хоче присвятити себе мистецтву. Подумай про це, — сказала Моллі.

Генрі подивився на Моллі і сказав:

— Він не знає чого хоче. Він ще хлопчисько. Сьогодні він хоче малювати, завтра він захоче кататися на скейті, потім грати на гітарі.

Для цього й потрібні батьки, Моллі. Щоб давати дітям потрібний вектор у житті. Я передав документи Джейкоба в академію. Його вектор — це армія.

Моллі взяла Генрі за руку і відповіла:

— Просто подумай про це, Генрі. Не про покоління військових, ні про нагороди. Подумай про те, що зробить його щасливим у його житті. Про нього подумай. Це все, про що я тебе прошу.

Генрі кивнув, відклав газету і ввімкнув телевізор. Моллі зітхнула, подивилася на нього, потім встала і пішла до своєї кімнати.

Генрі вимкнув телевізор, узяв келих із віскі і вийшов на ґанок будинку, сів у плетене крісло, над яким розвівався прапор США і прапор Корпусу морської піхоти.

“Чорт мене забирай”, — думав Генрі, — “може, вона і має рацію в чомусь. Може варто все—таки приїхати на виставку і глянути що він там малює. Поні чи портрети пінгвінів… а там уже буде зрозуміло, про що говорити далі. Гаразд… подивимося на його мистецтва”.

У середу, в обід, Генрі виїхав з військової бази і попрямував до міста.

Перед входом до школи він побачив афішу, на якій було написано “Виставка картин художньої студії міс Міллер”.

Увійшовши в хол, він побачив багато вчителів, учнів школи та їхніх батьків. Вони ходили серед картин. Дивилися на них, щось обговорювали і фотографували вподобані роботи.

Гори, річки, ліси, міські пейзажі, морські прибої, ферми, кукурудзяні поля…

“Непогано намальовано…”, — подумав він, — “Цікаво що з цього намалював Джейкоб”.

Генрі йшов далі холом школи, як раптом побачив на одному зі стендів одразу три портрети людей у військовій формі. Він підійшов ближче…

На першому був зображений худорлявий хлопчина зі змарнілим обличчям у формі морського піхотинця, на грудях якого виднілася медаль за Азіатсько-Тихоокеанську компанію 1941—1945 рр. і військово-морська похвальна медаль.

На другому сержант у парадній формі, на кітелі якого були “Бронзова зірка”, “Пурпурне серце” і медаль за В’єтнамську компанію.

І на третьому він сам… В офіцерському кітелі з нагородною планкою з безліччю відзнак, зокрема й за участь у військових кампаніях на Близькому Сході.

Під картинами був підпис: “Три покоління. Джейкоб Голл”.

Генрі стояв як укопаний перед картинами і не міг повірити в те, що це намалював його син.

— Містер Вільямс?

Генрі обернувся і побачив перед собою струнку невисоку жінку з темним волоссям у брючному костюмі синього кольору.

— Добрий день. Я місіс Міллер. Я керівник художньої студії. Рада, що ви приїхали на виставку.

 — Так… Добрий день міс Міллер.

 Генрі продовжив:

 — Ці роботи… Я й не знав, що він так уміє…

 — О, так. У Джейкоба талант. Він працював над цими портретами кілька місяців. Я, звісно, допомагала йому. Але основну роботу він зробив сам.

 — А Джейкоб не тут? Не бачу його.

 — Десь тут… Хвилюється. Перша виставка.

 — Я завжди думав, що це все… ну знаєте, не дуже все це серйозно, — сказав Генрі.

 — Він великий молодець. Він дуже старається і швидко вчиться. Ви можете ним пишатися, — сказала вона.

 — Дякую міс Міллер. Я дуже вражений, — відповів їй Генрі.

— Хочете я знайду Джейкоба? — запитала вона.

— Ні… Не хочу його бентежити… Та й часу в мене не особливо багато. Служба… Військовий розпорядок… Потрібно повертатися на базу.

— Та я все розумію, — відповіла міс Міллер.

— До побачення міс Міллер.

— Гарного дня, містер Голл.

 Генрі вийшов зі школи, сів у автомобіль. Дістав із кишені кітеля телефон, зайшов у меню “Нещодавні дзвінки” і натиснув кнопку виклику.

 — Добрий день. Це сержант-майор Генрі Голл. Запишіть мене на прийом до полковника Джефферсона. Мені потрібно забрати документи.