Тут і зараз

Я сидів у невеликому італійському кафе “Che Buono” на Ганновер стріт, поруч із будівлею податкової інспекції та кінотеатру “Cinema Star”. В очікуванні свого різотто з флорентійським стейком я спостерігав за людьми, які проходили повз вікна кав’ярні, оминаючи рудого кота, що сидів на тротуарі.

На столі переді мною лежали ключі від авто, телефон і останній номер газети “The Boston Sun”.

Початок другого.

Вівторками я часто приходив сюди, сідав за один із вільних столиків біля вікна. Обідав, читав газету і робив начерки для наступної статті. Після обіду замовляв еспресо і перебирався на літній майданчик кафе.

Мені дуже подобалося це кафе. Воно розташовувалося на першому поверсі старої двоповерхової будівлі з червоної цегли. Великі дерев’яні віконниці пропускали всередину багато сонячного світла, яке, падаючи на мармурову підлогу, поступово перебиралося на барну стійку і цегляні стіни, висвітлюючи картини з італійськими пейзажами і виноградниками.

У кав’ярні розташовувалося близько десяти столиків, вкритих білими скатертинами. П’ять із них були розташовані біля широких вікон, а решта п’ять уздовж стіни навпроти. Наприкінці залу розташувалася маленька барна стійка, на якій стояли чашки для еспресо, пляшки зі спиртними напоями і яскраво забарвлені лимонадники.

— Твоє замовлення, Марку, — сказала Тіна і поставила переді мною тарілки з їжею.

Я відвернувся від вікна, подивився на неї і відповів:

— Дякую, Тіно, — відповів я, — Як твої діти? Так само кошмарять школу?

— Не питай, — відповіла Тіна, опустила піднос, тримаючи його однією рукою, — Учора вони притягли в клас мишу і випустили її на уроці хімії. Тепер мене чекають у школі.

— Ммммммм… Яка краса. Діти квіти життя. Правда?, — підморгнув я Тіні.

— Так уже точно, Марку. Можу познайомити себе зі своєю подругою. У неї троє. Любиш квіти?

— О, ні, дякую. Якби я хотів настільки змінити своє життя, я б одружився ще років у двадцять.

— Ніколи не пізно, — Тіна поправила волосся.

— Ні, я пас. Кожному своє, — відповів я.

— Та я так… Просто поговорити… Гаразд… Приємного апетиту.

— Дякую, Тіно.

Тіна розвернулася і пішла в бік кухні.

Коли з обідом було покінчено, я повернувся до барної стійки, підняв руку і сказав:

— Дейве, я на вулицю.

— Добре, Марку. Зараз принесу твій еспресо, — відповів з-за стійки Дейв.

Я встав, поклав ключі й телефон у кишеню піджака, взяв газету, вийшов на вулицю і сів за столик на майданчику.

Мій погляд випадково впав на молодого хлопця, який сидів за сусіднім столиком.

Світле довге волосся, зібране в хвіст, сині джинси, біла футболка, поверх якої накинута сорочка в чорно-зелену клітку, і бардові кросівки. На стільці поруч із ним стояв великий потертий рюкзак пісочного кольору з патчем “Surf’s Up” на кишені.

Видно було, що він чимось стурбований. Він то брав телефон у руки, то клав його назад на стіл. Ніби хотів зателефонувати, але не наважувався.

На якусь частку секунди наші погляди зустрілися і хлопець, на знак привітання, кивнув мені головою.

Я відвернувся, відкрив свою сумку, дістав робочий блокнот, окуляри і поклав їх на стіл.

За кілька хвилин Дейв приніс еспресо, склянку води і попільничку. Поки кава остигала, я вирішив зробити короткі нотатки нової статті. Відкрив блокнот, одягнув окуляри і почав писати: “Шахрайство з житлом для ветеранів. У схемі бере участь помічник мера Салліван. Він співпрацює з будівельними компаніями, які спеціалізуються на ремонті та продажу житла для ветеранів. Ці компанії за допомогою Саллівана створюють неправдиві документи, щоб продавати будинки і квартири за завищеними цінами…”.

— Добрий день, сер.

Я підняв голову і побачив того самого хлопця перед собою.

— Добрий, — коротко відповів, опустив голову і спробував продовжити писати.

— Я сяду? — він вказав на вільний стілець біля столу.

— Не думаю, що це гарна ідея, — відповів я.

Він відсунув стілець, сів за стіл, поставивши свій рюкзак поруч, і запитав:

— Ви письменник?

Я глянув на нього.

— Журналіст. Наразі я працюю над новим матеріалом. Ви мені заважаєте.

— Я думав, ви письменник… Ну, знаєте, окуляри, ручка, блокнот…

Я відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях і подивився пильно на нього.

— Ви хто?, — запитав я його.

— Ештон, — відповів він.

— Що вам потрібно від мене, Ештоне?

— Просто поговорити…

— Про що? Я Вас не знаю. Ви мене теж. Про що нам говорити?

— Хотів почути думку з боку.

— То чому б вам не поговорити з друзями, а не чіплятися до незнайомих людей.

— Я не місцевий.

—Люди придумали телефон. Ви можете зателефонувати або надіслати повідомлення просто зараз.

— Ви маєте рацію. Але в Сіднеї зараз глибока ніч… Та до того ж я вже дістав їх усіх…

— Ви з Австралії?

— Так.

— І ви вирішили дістати тепер і мене? — усміхнувся я.

— Вибачте… я тут нікого не знаю. Побачив вас і вирішив поговорити.

Я повільно кивнув, розуміючи його ситуацію.

— Ну добре. І в чому питання, Ештон із Сіднея?

— А як вас звати?

— Марк.

— Марк, — повторив він, кивнувши головою, — Півроку тому я познайомився з дівчиною на одному із сайтів знайомств. Вона з Бостона. Ми почали листуватися. Потім стали зідзвонюватися по відеозв’язку. Ну… і все закрутилося. Навіть занадто швидко. Я закохався в неї. Вона в мене. У мене ніколи і ні з ким не було таких емоцій. А потім… потім усе стало змінюватися. Вона стала питати мене, коли ми зустрінемося. Я був не готовий до зустрічі. І я їй одразу про це сказав. Сказав, що я поки що не готовий. Але вона не чула мене. Почалися образи непорозуміння, і ми стали часто сваритися. А кілька тижнів тому вона сказала, що я маю зробити вибір. Або ми зустрічаємося, або прощаємося. Що вона не хоче таких онлайн стосунків. Що це не про сьогодення, не про реальність. Усі ці слова і зізнання в месенджерах це не про життя. Це порожнє. І що я просто морочу їй голову…

— Ну раз ви в Бостоні, значить, рішення ухвалено?, — перебив я його.

— Я думав, що так… Але тепер не впевнений. Вона не знає, що я прилетів. Останні кілька днів ми не спілкувалися. Я хотів прилетіти і зустрітися… Але знаєте, що… Вона менеджер у великій торговельній компанії. У неї є дочка, заміський будинок, авто, влаштоване життя. А що в мене? Кілька серферних дощок, кімната в батьківському домі та старий пікап. Що я можу їй запропонувати? Я просто дуже боюся, що не впораюся і в мене нічого не вийде. Я не зможу зробити її щасливою.

— А хочете?

— Думаю, що так…

— Думаєте… Ну добре, — посміхнувся я, — А що вона хоче? Що для неї щастя? Як вона бачить стосунки?

— Я не знаю… Ми не говорили про це. Точніше я не питав…

— Скільки тобі років?

— Тридцять один.

— Чим займаєшся?

— Працюю в магазині для серферів. Продаю дошки та іншу екіпіровку.

— Не дзвони їй.

Він здивовано подивився на мене.

— Чому?

— Це не найкраще рішення, — сказав я, знімаючи окуляри, — ти сам кажеш, що боїшся зустрітися з нею. А раптом вона не виявиться такою, як ти її собі уявляєш? Або ти їй не сподобаєшся? І ти маєш рацію. Тобі нічого їй дати. Вам вже не шістнадцять років, і тут не обійдешся одними прогулянками в парку.

— Але, а раптом вона та сама?

— Ештон. Тобі тридцять один. Ти серфер з Австралії. Вітер, солоні бризки океану, чайки, зустрічі з друзями біля вогнища… Ти хочеш проміняти все це? На що? На скандали, лайки, претензії, розчарування? Хочеш працювати по 10 годин? Забирати чужу дитину зі школи? Моя тобі порада. Раз уже ти тут… Сідай на літак і лети в Каліфорнію. Візьми дошку напрокат і насолоджуйся хвилями американської частини Тихого океану.

— Але… Марк… Вона може бути тією, яка змінить моє життя! Заради неї я зможу подорослішати, стати відповідальним… По-справжньому навчитися любити і піклуватися.

— Можливо, вона і змінить твоє життя, але це може бути не в тому напрямку, в якому ти хотів би. Вона може розбити тобі серце. Сімейне життя це не завжди зефір і мармелад. Дошку для серфінгу, батьківську кімнату і багаття на пляжі точно доведеться залишити в минулому. Ти занадто багато чим ризикуєш, та й навіщо? Хіба не краще насолоджуватися життям, яке ти маєш зараз?

— Але ж ми так і не зустрілися… Як же можна щось сказати напевно, навіть не знаючи людини особисто?

— А можливо, це й не потрібно. Ти кажеш, що дистанційно спілкувалися півроку. Це було ідеалізоване уявлення. Просто приємні фантазії. Ти не знаєш, яка вона насправді. І вона теж не знає, який ти. У вас різне життя і різні цінності. Це очевидно. Замість того щоб мучити себе страхом і невизначеністю, чи не краще просто насолоджуватися життям? Жити тут і зараз, насолоджуватися тим, що є.

— Ви думаєте?

— За свої сорок дев’ять років я жодного разу не пошкодував, що обрав саме таку стратегію життя для себе.

Ми обидва замовкли. Я взяв чашку з еспресо і зробив ковток. Кава охолола.

Ештон дивився на свій рюкзак, що стояв біля столу, і розмірковував. Потім подивився мені в очі і сказав:

— Все ж таки я хочу зустрітися з нею. Буде, що буде. Якщо я цього не зроблю — я жалкуватиму про це все життя.

— Роби як знаєш, Ештоне. Це твоє життя, — відповів я йому, — Але я б не став цього робити. Каліфорнія чекає, — підморгнув я йому.

— Ні, Марку. Я хочу зустрітися з нею. Я так вирішив.

Ештон встав, закинув за плечі рюкзак і рушив Ганновер-стріт у бік старої церкви.

“Це було навіть занадто просто”, — подумав я і посміхнувся, дивлячись йому в слід.

Зібравши всі свої речі в сумку, я встав з-за столу, повернувся в кафе і підійшов до барної стійки.

— Дейв скільки там з мене? І скажи ще є ось ті невеликі ковбаски?

— Сальсічча? — уточнив Дейв.

— Ага. Маленькі такі.

— Так, звичайно є.

— Дай мені з собою пару штук. Хочу пригостити ось того бандита, — я показав на кота, що сидів посеред тротуару.

Дейв виглянув у вікно і посміхнувся.

— Добре, Марку. Зараз принесу.