Вірус

Почувся скрегіт ключа в замковій щілині. Наступної секунди двері квартири широко відчинилися і в коридор ввалився Андрій. Він впав на підлогу. Поспіхом зачинив за собою двері. Кинув сумку на тумбочку біля дзеркала. Стягнув із себе синю шапку, витер нею піт із чола і став голосно кликати:

— Ліда! Ліда! Та де ж ти там… Ліда!

На кухні почувся гуркіт посуду. Потім глухий стукіт кухонних дверей, і в коридор вибігла Ліда в зеленому халаті з пучком пофарбованого світлого волосся на голові та сигаретою в правій руці.

— Андрію ну що ти кричиш-то так, Володьку розбудиш!, — зашипіла вона, — Господи, де твоя куртка? Що з тобою сталося?

— Ти в якому світі живеш? Ти що взагалі новини не дивишся? Ліда, увімкни телевізор! Там ця… пандемія… помирають усі!, — Андрій став голосно говорити, витріщивши перелякані очі й розмахуючи руками.

— Боже, Андрію! Хто помирає??? Ти що п’яний?

— К… який п’яний… Я як новини почув, одразу додому. Навіть куртку в офісі забув, — Андрій почав стягувати з себе черевики.

— Боже… Ти себе в дзеркало бачив?, — запитала Ліда, притиснувши кришку від каструлі до грудей.

— А що там?, — Андрій підійшов до дзеркала і подивився в нього. У відображенні на нього дивився молодий чоловік із переляканими очима і скуйовдженим коротким темним волоссям.

— А як ти додому їхав? Де машина? Ти на таксі?, — запитала Ліда.

— Ліда ну яке таксі, я не п’яний. Ти подивися, що у світі робиться! Буди Вовку, треба збиратися! Поки місто не закрили на карантин. Де валізи?

— Та вгамуйся! Ти можеш пояснити, що відбувається? Ти що з глузду з’їхав? Які валізи? Куди їхати?, — Ліда зробила крок назад і уважно подивилася на Андрія примруживши очі, — Точно п’яний. А ну дихни! Дихни я сказала! Іди сюди! Ні ну дивись на нього… Зараз же поясни мені, що відбувається!, — Ліда спробувала схопила його за сорочку.

— Ліда, немає часу! Там вірус цей… Де марля? Треба маски пошити! Треба купити крупи там різні… Консерви… Інші продукти. Дзвони батькові — скажи зараз за ключами від дачі приїдемо, — Андрій ухилився і швидким кроком пішов на кухню.

Ліда побігла слідом за ним.

Андрій схопив глечик із водою, налив собі води в кухоль. Швидко випив і сів за стіл.

— Андрію!, А нумо швидко… — Ліда присіла на табурет біля холодильника.

— Пиши список, що потрібно в аптечку, — перебив він її, — Ну там я не знаю, гірчичники або свічки якісь. Від горла щось там… Оксолінова мазь… Що там ще антибіотики…, — Андрій бубонів собі під ніс, дивлячись на смажені котлети на пательні.

— Так стоп! Або ти зараз же поясниш мені все, або я викликаю швидку і везу тебе до психіатра силоміць, — Лiда докурила і кинула бичок у раковину.

— Ліда, у нас є марля?

— Та яка марля? Розповідай, що за паніка.

Андрій із виряченими очима і немигаючим поглядом встав з-за столу. Відсунув фіранку, виглянув у вікно. Потім знову сів на табурет і схопився за голову.

— Я тобі кажу. Новий вірус. Звідкись із Китаю… Нічим не лікується… Люди помирають… Симптоми… чи то очі сльозяться… чи то між пальців свербіж. На коклюш схоже начебто. Температура під сорок п’ять і все… Нема людини… Згоріла… Ну, увімкни ж телевізор… Ну, що ти як маленька, — Андрій стукнув кулаком по столу.

— Боже…, — Ліда підхопилася і ввімкнула телевізор, що стояв на холодильнику.

… “Як відомо, останніми днями у світі спостерігається зростання кількості випадків захворювання на коронавірус. Ситуація дійсно викликає занепокоєння”…

…

— А ну поміряй. Ну? Нормально? Не тисне?

— Ой ну я не знаю, слухай я чого в ній так жарко? І дихати важко…

— Ти хочеш захворіти? Ну давай я зроблю тонше! Тобі ж наплювати на мене і на Вовку… Головне, щоб не жарко йому було. А те, що вірус проникне, це ж дурниця…

— Слухай, ну не починай, я ж просто запитав. Ти список написала? Ну там які ліки? Хлоргексидин потрібен. Багато…

— Андрію, ну навіщо тобі він? Ну ти що? Горло ним полоскати будеш?

— Ага, ну так… Так що брати-то треба? Ну давай хоч пару пляшечок. Для дезінфекції там…

— Вгамуйся, Айболите! Давай так — діставай валізу, протри її від пилу. Я поки що зберу речі.

— Добре, — Андрій піднявся і зібрався йти в кімнату.

— На, — сказала Ліда і простягнула йому склянку.

— Це що?

— Тепла вода з лимоном. Я десь читала так в Індії лікуються. Вірус убиває.

— Де читала?

— Ну ось я ввімкнула інтернет і там усі про це говорять.

— Ліда ну яка вода? Антибіотики потрібно ж!, — Андрій поставив склянку на стіл.

— Та чого ти кричиш! Початок одинадцятої. Дитину розбудиш!

— Ой Ліда! А Вовці маску не пошила?

— Та зараз пошию. Іди валізу діставай! Подзвони Прокопчукам.

Андрій витягнув із кишені штанів телефон і набрав номер.

— Алло. Привіт. Ну як ви? Вже там? Багато людей? А аптека там є?

— Ліда, вони вже в супермаркеті. Що нам брати?

— Нехай візьмуть гречки, сіль, ну там макарони, консерви, чай… А і сірники, сірники теж.

— Ага. Скажу

— Ой, Андрію і паперу! Ну туалетного…

— Так, Серьога… ну там візьми… А ти чув все? Ну добре. Та й ще хлоргексидин пляшечки чотири і цей як його… бинти… А? Та звідки я знаю, нехай будуть. Бинти завжди в аптечку кладуть. Усе давай, на зв’язку.

Андрій поклав телефон на стіл. Схопив пачку сигарет, витягнув одну. Відкрив вікно і закурив.

— Я ось зараз дивилася ролики і там кажуть, що є якась вібрація. Ну там частота певна. Вона руйнує віруси, але я не розумію там щось герци якісь… Може ти подивишся сам… В інтернеті ролики є.

— Ліда, ну які вібрації, ну що ти як маленька. Тут медицина потрібна, лікарі, симпозіуми. Вакцини якісь.

— Андрію, а якщо ми помремо, хто ж кішку годувати буде?

— Ти з глузду з’їхала? Яка кішка? Про дитину потрібно думати, а не про кішку.

— Може його відправимо до дядька Віті? Там село, там точно вірус не дістане і природа там гарна…

— Ой Ліда, ну припиняй. Ну їй Богу. Увімкни телевізор — там брехати не стануть. Там треба все дивитися…

…

“Вчені та лікарі всього світу продовжують вивчати цей вірус і розробляти методи його лікування. Тому ми впевнені, що незабаром ситуацію буде взято під контроль. Якщо ви почуваєтеся погано, у вас є ознаки застуди або грипу, то необхідно звернутися до лікаря. І останнє, що ми хочемо сказати. Не піддавайтеся паніці”.

Ліда сиділа на кухні, курила і дивилася новини по телевізору.

На столі стояли порожні чарки, бульбашки з хлоргексидином, бинти і сковорода з підгорілими котлетами. Андрій спав у кімнаті на дивані й хропів. У коридорі лежали пакети з гречкою, папером, сіллю, консервами і сірниками. Нахилившись у кутку, стояла роздута потерта валіза, набита речами.

На вулиці світало.

У коридорі почулися кроки, двері відчинилися і почувся голос:

— Мам… Мамо… Ми їдемо у відпустку?, — у дверях стояв Вовка в синій піжамі з сонним поглядом із плюшевим ведмедиком у лівій руці.

— У дурдом ми їдемо, синку… Спочатку тато твій, а потім і я слідом. Іди переодягайся, вмийся і буди цього вірусолога… Нехай гречку варить… Панікер…