Зустріч

За барною стійкою, в очікуванні обслуговування, сидів чоловік середніх літ. Його сірі очі були холодні, а вуста стиснуті в тонку лінію. Біля лівої скроні, на межі волосся, вгадувався тьмяний слід чорної фарби для волосся. Сіра куртка виглядала трохи пом’ятою, а джинси мали потертості на колінах.

— Горілка з помаранчевим соком, — сказав бармен, ставлячи на стійку бару високу склянку з різьбленими гранями, з краю якої скотилися кілька крапель горілки.

— Лід?

— Ні.

Бармен кивнув, узяв пляшку з полиці й попрямував до іншого кінця барної стійки, де чоловік із темно-русявим волоссям із сивиною помахав порожньою склянкою з-під віскі.

Коктейль переливався в тьмяному світлі бару, створюючи золотаві відблиски на склі. На задньому плані лунала легка музика, суміш джазу та блюзу.

Люди заходили, залишаючи за дверима холодний вітер і дощ. Бар поступово наповнювався сміхом, розмовами та ароматом тютюну.

Він розвернувся на барному стільці й сів обличчям до вхідних дверей, тримаючи склянку з коктейлем в руці.

Бар був затишним і трохи старомодним, з тьмяними лампами, які м’яко розсіювали світло, надаючи приміщенню теплої атмосфери. Стіни, вкриті темним деревом, створювали відчуття тепла та затишку.

Кілька столиків, розташованих біля вікон, були зайняті, але інші залишалися порожніми. Ліворуч від вхідних дверей стояв більярдний стіл, навколо якого поки що панувала тиша.

Він зробив кілька ковтків і став уважно розглядати гостей бару.

Біля вікна ліворуч за столиком сиділа молода пара. Вона кокетливо накручувала пасмо темного волосся на палець, а її губи кольору стиглої вишні вигиналися в м’якій усмішці. Час від часу вона сміялася, прикриваючи рот долонею, а потім, ніби ніяковіючи, опускала очі, граючись куточком серветки.

Її хлопець крутив у руках запальничку і щось збуджено розповідав, злегка подавшись до неї вперед. Його очі блищали від хвилювання, і було видно, що вона повністю заволоділа його увагою.

Поряд, за сусіднім столиком, розташувалася компанія з трьох хлопців. На столі перед ними стояли келихи пива та тарілка з рештками закусок — схоже, студенти місцевого коледжу чи університету. Вони жваво розмовляли, перебиваючи один одного.

Він розвернувся обличчям до барної стійки. Потім засунув руку в кишеню куртки. Дістав пачку цигарок. Витягнув одну і закурив.

Бармен повернувся, поставив попільничку перед ним та знову зайнявся своїми справами.

Через деякий час пролунав дзвін дзвіночка. Двері відчинилися, і в бар ввалилася компанія з трьох дівчат. Вони голосно про щось сперечалися і жартома штовхали одна одну.

Продовжуючи гаряче обговорювати щось, вони зняли верхній одяг, розвісивши його на спинках стільців, і зайняли столик за закоханою парочкою.

До них одразу підійшов офіціант, і вони стали навперебій про щось запитувати його, вихоплюючи одна в одної з рук меню.

Він знову обернувся, щоб роздивитися їх.

Йому сподобалася лише одна з них. Він бачив її маленькі пухкі губи, округле обличчя, світле волосся кольору соломи і великі виразні очі. Коли вона говорила, його погляд мимоволі ковзав до того, як здіймалися її груди з кожним вдихом.

Дзвіночок знову задзвенів, розчинилися двері. До барної стійки впевненим кроком попрямувала жінка в короткому коричневому півшубку, під яким виднілася бордова сукня з глибоким декольте. Вона сіла на сусідній стілець, поклала маленьку чорну сумочку на барну стійку і поправила каштанове довге волосся.

— Брудний мартіні, — сказала вона бармену. Не поспішаючи відкрила сумочку. Дістала цигарку і закурила.

Потім вона повернула голову, швидко глянула на нього і відвернулася. За кілька секунд вона знову подивилася на нього, затримала погляд і, примружившись, здивовано промовила:

— Сем?

Він насторожився, поставив склянку на стійку, повернувся і сказав:

— Пробачте?

Вона розвернулася до нього, злегка нахилилася, і він відчув запах алкоголю та тонкий аромат квіткових парфумів.

— Сем? Так?, — повторила вона знову, дивлячись йому в очі, — Сем Паттерсон.

Він відкинувся на спинку стільця, намагаючись виглядати невимушено, і уважно подивився на неї, ніби намагаючись щось пригадати.

— Лінда, — вона тицьнула себе в груди. — Лінда Стівенсон. Технічний коледж. Ну? Різдво у Стефані? Пунш. У мене відмінна пам’ять на обличчя, — вона простягнула йому руку.

Він злегка розгубився, але швидко опанував себе.

— Лінда…, — він зробив паузу, — Ну… звісно, — знову пауза, — Так. Точно. Лінда! Стільки років минуло… Не впізнав, — він потиснув їй руку.

— Ну нарешті, — усміхнулася вона. — Я не настільки п’яна, щоб не згадати обличчя людини, в компанії з якою ми провели те божевільне Різдво.

— Божевільне? — Він здійняв брови.

— Ти забув, як ми нишком підливали горілку в пунш на кухні, поки Стефані не спіймала нас? А потім Фред ганявся по будинку, ловив п’яних дівчат і витягував їх у двір на сніг. Єдина, кого він не зміг знайти, це Клара. Ця божевільна напилася більше за всіх, сховалася в гаражі й заснула. Ми всі пів ночі її шукали. Стефані вже збиралася в дев’ять один один дзвонити. Хіба таке можна забути?

Він натягнуто усміхнувся і злегка кивнув.

— Різдво… Так… як я міг забути таке…

Бармен поставив перед нею келих з коктейлем. Лінда підняла келих і сказала:

— За зустріч?

— За зустріч.

Вона зробила маленький ковток, поставила келих на стійку і запитала:

— Давно повернувся?

Він примружився, ніби не зрозумів.

— Я пам’ятаю, що ти поїхав після другого курсу. Тепер я знову бачу тебе тут.

— А, ти про це… Я тут проїздом. Вирішив зупинитися на пару днів і побачити старі місця.

— Тут нічого не змінилося, – махнула Лінда рукою, — Діра дірою. Єдина прикраса, яка тут залишилася, це я. Ще цей бар… І можливо старий кінотеатр.

Вона кокетливо розкрила півшубок, розправивши плечі. Його погляд мимоволі ковзнув до вирізу сукні та тонкої лінії талії, що вгадувалася під ним. Він відчув, як в області нижче живота спалахнуло жарке, неконтрольоване бажання.

— Проїздом звідки й куди?, — спитала вона.

— До Атланти.

— А що там в Атланті?

— Будівництво.

— Оу! Великий бос?

— Ні, зовсім ні. Просто підрядник, — він ледь усміхнувся, намагаючись виглядати спокійно.

— А ти як? — спитав він, намагаючись перевести розмову на неї.

— А, — вона махнула рукою, — розлучилася пару років тому. Знову… Мудаками повен світ… Працюю. Виховую доньку… та власне нема про що й розповідати, — вона знову закурила і подивилася на годинник.

Двадцять один сорок.

Пролунав дзвінок і сумочка Лінди завібрувала. Вона відкрила її і дістала телефон.

— Так, мила, — сказала вона, натиснувши на кнопку відповіді.

Голос з телефону звучав тихо, і він не чув жодного слова з того, що їй говорив співрозмовник.

— Ні, мила. Я скоро, — відповіла вона, притискаючи телефон міцніше до вуха, — Заїхала за молоком і пластівцями. Іду на касу, скоро буду. Не хвилюйся, сонечко.

Вона поклала телефон у сумочку і, не докуривши цигарку, кинула її в попільничку на стійці перед ним.

— Окей, Сем. Була рада побачити тебе. Батьківський обов’язок кличе.

— Я можу викликати тобі таксі? — з легким розчаруванням спитав він.

Лінда похитала головою з боку в бік, нахилилася вперед і торкнулася його коліна.

— Ні, не треба. Я живу за пару кварталів звідси.

Вона швидко застебнула півшубок, подивилася йому в очі і спитала:

— Ти міг би мене провести? Не хочу йти повз стару фабрику сама в такий час.

— Так, звісно. Ходімо.

Вони вийшли з бару і попрямували в бік її будинку. Проходячи повз книжковий магазин, автомайстерню і покинуту церкву, вони йшли пустельною вулицею. Одинокі ліхтарі ледве освітлювали дорогу, а їхнє тьмяне світло відбивалося в калюжах, що залишилися після дощу.

Проходячи поруч із парком, порожнім і безлюдним, йому здалося, що він почув, як за ними ковзають, майже нечутні, але досить явні кроки. Він озирнувся на всі боки, але вулиця була порожня. Лише туманне освітлення, що ледь пробивалося крізь хмари, і вологий асфальт під ногами.

— Все гаразд? — спитала вона, помітивши його стурбований вираз.

Він швидко повернувся назад, губи сіпнулися в подобі усмішки, але в очах майнуло напруження.

— Слухай… тут така справа… — він завагався, ніби намагаючись знайти відповідні слова, — мені треба… ну… відлити.

Лінда зупинилася, озирнулася навкруги та сказала:

— Не тут же, справді?

— Ну, — він винувато знизав плечима, — можна зайти в парк. Там має бути туалет.

Вона подивилася на нього, подумала кілька секунд, потім кивнула, сховала руки в кишені й відповіла:

— Добре.

Він швидкими кроками попрямував углиб парку, Лінда йшла за ним, але щойно вони відійшли достатньо далеко від світла ліхтарів, вона зупинилася і сказала:

— Далі я не піду. Почекаю тут.

— Я швидко.

Він звернув, рушив доріжкою і зник у тіні найближчих кущів.

За мить він виринув із тіні позаду неї, накинув петлю на шию і почав душити, намагаючись повалити її на землю.

Лінда різко вихопила руки з кишень полушубка, і з однієї долоні випав невеликий пристрій. Вона схопилася обома руками за шию, хриплячи та осідаючи вниз.

Раптово все навколо осяялося яскравим світлом ліхтарів, засліпивши його. Пролунав гучний крик: «Стояти! Це поліція!». Зі світла раптово вискочила фігура, і сильний удар у бік відкинув його, змусивши відпустити Лінду.

Він упав на землю й тільки тоді усвідомив, що попався. Один із поліцейських притиснув його ногою до землі, нависнувши над ним. Пістолет був спрямований прямо в голову злочинця:

— Навіть не думай ворухнутися. Я тобі голову знесу, покидьку! — прогарчав грізний голос.

Другий поліцейський із силою перевернув його на живіт і притиснув коліном до вологої землі. Він швидко застебнув на ньому кайданки, не даючи жодного шансу на опір. Потім вони різко підняли його на ноги, утримуючи в наручниках.

Детектив підійшов, зняв з пояса значок, підніс до обличчя злочинця і, дивлячись йому в очі, промовив:

— Мартіне Тейлоре, Вас затримано за звинуваченням у нападі та замаху на вбивство. Також ви підозрюєтеся у вбивстві та зґвалтуванні щонайменше семи жінок. Ви маєте право зберігати мовчання. Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас у суді. Ви маєте право на адвоката. Якщо у вас немає коштів на адвоката, його нададуть за рахунок держави. Також ви маєте право на один телефонний дзвінок.

Він пригладив темно-русяве волосся з сивиною, кинув погляд на поліцейських і сказав:

— Забирайте його.

Щойно його повели, детектив підійшов до жінки, яка сиділа на лавці. Її руки ледь тремтіли, і вона, щоб заспокоїтися, жадібно курила.

— Як ти? — запитав детектив, сідаючи поруч.

Вона кивнула, але її погляд був трохи розгубленим.

— Нормально, — відповіла вона, і голос трохи затремтів. — Просто… це було… Я думала, що все, кінець. Ти щось не дуже поспішав, Білле, — спробувала пожартувати вона.

— Добра робота, офіцер Уїльямс. Ми його взяли, — Білл поплескав її по плечу.

Вона слабо усміхнулась, трохи потерла шию.

— Давай до швидкої, нехай тебе оглянуть.

Кейсі, намагаючись зібратися з силами, встала і попрямувала до виходу з парку.